Литвек - электронная библиотека >> Дмитро Іванович Донцов >> Публицистика >> Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Поетка українського Рісорджименто

Il n’e a pas plus de critique objective qu’il n’á a d’art objectif, et tous ceux qui se flattent de mettre autre chose qu’eux mêmes dans leur oeuvre sont dupes de la plus fallaciense phjlosophie*.

A. France.
Нема об’єктивної критики так само, як нема и об’єктивної штуки, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, в свій твір, дозволяють себе ошукувати найбільше оманній філософії.

А. Франс.

Передмова

Серед численних літературних ювілеїв останніх років ми не стрічаємо ювілею Лесі Українки. Не буде його і в сім році. Тому вибір сеї теми здавався би чимось зовсім довільним. Але є ювилеї і – ювилеї. Одні – ювілеї народин або смерти, що минають ледво помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні запалу, ні відгомону. Це офіціальні урочистости патріотичної суспільности, що вміє шанувати своїх великих і твердо памятає календарні дати. Але є й інші ювилеї: Коли відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів – виривається нащадками з пазурів минулого і ставляється на недосяжну височину.

До таких несподівано воскреслих належить і Леся Українка, поетка української Sturm- und Drang епохи. Епохи, що настала щойно тепер, але про яку мріяла вона вже більш як двацять років тому.

Її життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні dii minores літератури. Вона зраджувала ледви чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зосталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завирюсі, що несподівано впала на нього.

Як це могло статися?

Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби

Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею типова постать Середньовіччя, з’явилася на світ, коли Україна вже вийшла з епохи Середних віків, і – ще до неї не повернула, як це сталося за нас. Вона жила і діяла в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі – етику, якої приписи, як математичні формули, доводилися доказами розсудка. На місце великих пристрастей – поміркованість, на місце непевності відносин, що гаптувала волю і гострила думку, соціальну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum – поняття непорушности законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами – сліпе упокорення перед так званим бігом подій.

Це був той час, коли героїчний період міщанства давно відшумів, коли на місце патлатих ґренадірів революції, що, перекидаючи скрізь трони і вівтарі, волочилися по світі від Парижа до Москви, від Гамбурга до країни фараонів – прийшли звинні райзендери; коли люде відзвичаїлися щиро сміятися і щиро ненавидіти. Коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище; коли людське життя стало важити більше, як людська честь; коли на зміну безпосередності прийшов всесильний і зарозумілий, але імпотентний та зблязований сноб. Це був час, коли знов безвладні лежали у стіп переможця народи, що в 1848 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірних дідів прийшли зрівноважені онуки, що „садили картопельку” і котрим байдуже було

…“чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить…”
В таку добу з’явилася в нас Леся Українка, а властиво, як ця доба вже минала.

„На шлях я вийшла ранньою весною" –
зачинає вона один зі своїх молодечих віршів. І дійсно найтемнійші дні цієї доби тоді вже упливали. Імперіалізм, соціалізм і націоналізм – ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, – що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси. Наша прекрасна планета готова була знов обернутися в передсвітній хаос, а неспокійні духи вмираючої епохи, кождий на свій спосіб, звістували світанок життя.

Д’Оревілі1 і Пшибишевський2 готові були клячати перед Люципером, аби він їм допоміг вирватися з одурюючих обіймів закам’янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінґ3 шукав рятунку від роз’їдженої рефлексіями Європи в суворих “законах джунглів” і пять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше4 викликав дух Чезаре Борджіа5, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілостности видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнанні з пігмеями його покоління. Сорель6 впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і пролетарів, бачучи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергсон7 проповідував філософію інтуїції.

Це все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського “я” за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізнійше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з ії сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона.

Ці сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх трицятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Це був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, “червоних оргій”, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося

“спалити молодість і полягти при зброї”.
Про це покоління писала вона:

“Найкрасші дні своєї провесни
ми зустрічали сумом,
Тоді як раз погасли всі вогні
і вкрилось темне