дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.

— Та воно-то можливо, — кривився Вітасик. — Але… пам'ятаєш його слова: «Двадцять років не їв»…

— Ну, коли людина голодна, може сказати й — сто років не їв. Звичайна метафора.

— А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.

— І куди він все-таки зник?

Женя знизав плечима.

— Стрибнув з теплохода, — почулося ззаду. Хлопці обернулися.

Ззаду стояв, усміхаючись, з вудочками на плечі Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.

— Ти про… Ципу? — спитав Вітасик.

— Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу — від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг — на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…

— Це він! — впевнено сказав Вітасик.

— Хтозна… — знизав плечима Платоша і раптом закричав: — Клює! Клює! Тягни! Ну!

Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга вузька, як шабля, чехоня.

— Якби й таємницю можна було отак: — раз і на гачку, — усміхнувся Платоша. — Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…

Хлопці не відгукнулися.

Знову закинули вудочки і мовчали, про щось думаючи.

А з вікна каюти «Квітки-Основ'яненка», пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.

Було далеченько, і обличчя не розгледіти…