очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — так. Сказано-бо в Святому Писанії: «Хто до кінця витерпів — порятується». І не тільки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких наукою гіркою та світлом духовним висіється і проросте».

Мало хто до кінця витерпів ці навали бід і напастей, а тут ще нове — чи не найжахливіше! — горе: Чорнобиль.

Покарав Господь людей за те, що у душах багатьох Бог помер. І не випадково прозвучав голос із народу: «…А може, Чорнобиль той з «червоної мітли» почався…» І впав чорний попіл од вогнища чорнобильського на Пакуль, і не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, була безсмертна душа Уляни Несторки, яка навіки поселилася в зоні — стала Хазяйкою Зони і допомагає людям, хто заслабне, і звірам помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці… Полишили люди свій чорний від горя і стронцію Пакуль, розселилися по всьому Краю, та попіл рідної Землі стукає в душу і кличе, кличе… Бо, як сказав ще в «Ирії» Михайло Решето: «Пакуль — це твій ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся в широкі світи…»

Повертаються в «Листі землі» в рідний Пакуль чорнобильські він папці, аби упевнишся в своїй вірі, в незнищенності пам'яті роду, традицій предків. І лише височіла пакульська церква в зеленій пусі елі, де одвіку був Пакуль, а над церквою вікнина чистого неба синіла…

Цією символічною сторінкою «Із книги свідчень» завершує В. Дрозд першу книгу епічною роману «Листя землі». Написані і нині пропонуються читачеві нові книги доль і днів минущих, доль і днів сучасних, і в кожній з цих книг — долі людей, літописи людських душ, які пережив — відстраждав сам письменник.

«Листя землі» нагадує велетенської довжини сувій білого полотна, розстеленого на березі вічної ріки життя. І кожен, хто з'явився на цей світ Божий, в цей жорстокий і ніжний, грішний і праведний світ, ступає босими ногами на цей білий сувій національної долі й залишає на ньому свій слід — чорний чи світлий, чіткий чи невиразний, рівний чи кривий, довгий чи короткий — це вже дано пізнати художникові, який володіє з Божої ласки даром «вичитувати» ці сліди. Ця «Книга доль і днів минущих» — своєрідне, витворене на формотворчій і стильовій основі Біблії національне «Євангеліє від Володимира», виповідане апостолами народу нашого — простими страдниками життя земного і записане з їх уст В. Дроздом, який духовно поріднений з головним оповідачем, народним пророком Нестором Семирозумом. Йому, Несторові Терпилу, Семирозумом прозваному, сказав Бог на небі, що «нахил серця людського лихий — од віку його молодого — і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний».

Заради визрівання — духовного і морального — серця людського і вислуховувалася, писалася ця «Книга доль і днів минущих», заради творення нового земного світу і світлих, благородних душ і збиралися письменником людські долі, заради виявлення себе, справжнього, захованого за тисячею масок, й виповідалася жорстока, трагічна і світла доля народу українського.

Звісно, остаточний присуд творові і творчості митця здатні винести лише наступні покоління, але, як на мою думку, Володимир Дрозд щасливо перебрів ріку часу, про яку так багато і болісно писав у романі «Земля під копитами», і народ наш має у його особі одного з найглибинніших українських письменників двадцятого віку.