свої слова, поклала на стіл чотири похоронки. Поклала їх на стіл слідчого й заплакала.

— Треба нам її розшукати, — сказав полковник.

— Так… Треба, — ствердив майор Нероденко. — Давайте я зараз і подзвоню.

Сергій Іванович посунув до майора телефонний апарат, і Нероденко набрав номер.

— Привіт! Де це ти пропадав? У Вінницькій? Цікавий збіг… У мене до тебе запитання по Тульчину Вінницької області. Ти Кучинську Анастасію Павлівну пам’ятаєш? Так. Ту, що проходила по матеріалах розшуку Кучинського. Так… Так… Говори голосніше! Що в тебе з телефоном? Гава на дріт сіла?

Закінчивши розмову, Нероденко доповів полковникові:

— Тисяча дев’ятсот шістдесятого року Кучинська з Тульчина кудись виїхала. Але куди — невідомо. Даних про її теперішнє місце проживання поки що немає…

— Жаль…

— За кілька днів ми її розшукаємо, але… товаришу полковник…

Нероденко і Ковальченко зустрілися поглядами і подумали про одне й те ж. Якусь мить вони обоє зважували цю думку.

— Так… Мабуть, не варто… Нічого нового для нас вона не скаже. Не треба її розшукувати. Хай зрадник залишиться для матері загиблим сином. Не будемо збільшувати кількість трагедій у всій цій історії. Чи не так? — Полковник поглянув на годинник. — Викликай заарештованого на дванадцяту. Будемо допитувати.

— Зараз я зроблю заявку, — сказав майор уже на порозі кабінету.

Полковник вивчав далі матеріали пошуку. Час від часу він підводив погляд від паперів і сидів у глибокій задумі.

— Довго він водив нас за ніс, — тихо промовив сам до себе. — Але в мене немає зараз сумніву, що це він. Продавець.

…Коли варта вийшла, заарештований сів на призначене для нього місце за столиком у протилежному від слідчого кутку кабінету. Він відклав убік зашмульганий картуз, вмостився зручніше на стільці, передчуваючи довгу розмову, витер спітнілі долоні. Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного. Несподівано заарештований підвівся, зробив кілька кроків вперед і вигукнув злякано й здивовано:

— Це ви?..

Для Сергія Івановича Ковальченка ця історія почалася тисяча дев’ятсот сорок четвертого року…

1.

Телефон задзвонив о другій ночі. Першою підхопилася дружина, увімкнула в коридорі світло.

— Це тебе… — сказала. — Вставай.

Півроку тому ось так само нагло серед ночі теж задзвонив телефон: повідомили про загибель сина, теж чекіста, під Ровном… Не могли зачекати до ранку, відразу подзвонили… Але, врешті, яка різниця? Г Може, так і краще. До ранку вже сльози висохли, а на душі запеклося те страшне слово — загинув?

— Генерал… — мовила стиха Наталя, даючи телефонну трубку. Голос дружини видавав хвилювання.

Сергій Іванович вийшов до яскраво освітленого коридора, подумки поцінувавши завбачливість Наталі, — світло прогнало залишки сну.

— Ну, як життя, Сергію Івановичу? — запитав генерал.

Ковальченко нещодавно повернувся із відрядження на Донеччину. Там довелося чимало попрацювати, розслідуючи злочини німецьких карателів. Безсонні дні і ночі. А перед очима — син. Загинув! Вже ніколи його не побачити.

— Спасибі. Відпочив…

— Тож самопочуття…

— Добре, — посміхнувся Ковальченко.

— Знову треба їхати, Сергію Івановичу. Схоже на диверсію.

— Я готовий, товаришу генерал.

— Зараз за вами приїде машина.

…У приймальні заступника наркома державної безпеки чекали капітан Нероденко, ще молодий слідчий, але вже з досить великим власним досвідом, і кілька оперативних працівників. Коли зайшов підполковник Ковальченко, черговий офіцер підвівся.

— Ну от, всі зібралися. Заходьте!

Генерал запросив усіх сісти за стіл ближче до нього. Він був дуже втомлений від постійного недосипання, хвилювань, помітно схуд, гімнастерка на ньому була мов з чужого плеча. Тяжкі часи війни нікого не обминали. Проте, незважаючи на втому, генерал навіть намагався жартувати:

— Ну, позліталися, орлята?

Він підійшов до сейфа і взяв там спецповідомлення обласного Управління держбезпеки, прочитав його вголос:

— «Сьогодні о вісімнадцятій нуль-нуль на об’єкті «Луговська» була підірвана вентиляційна установка. Припинилась подача повітря під землю. Машиніст вентилятора Нестеровська Галина Іванівна тяжко поранена. Підземні роботи припинено. Люди виведені на поверхню через запасний вихід. Загальні втрати на суму шістсот тисяч карбованців».

Генерал поклав спецповідомлення до сейфа і тихо вів далі:

— На місце виїхала оперативна група обласного Управління держбезпеки. Ваше завдання — допомогти в організації і проведенні всіх заходів по розслідуванню злочину і розшуку винних. Є припущення, що вибух зроблено гітлерівськими агентами, яких закинули до нас у тил.

Генерал подивився на підполковника Ковальченка, і той підвівся, як і належить підлеглому.

— Сиди, — зупинив його генерал. — Тобі доведеться прийняти керівництво, Сергію Івановичу. Очолиш роботу слідчих. Помічник у тебе буде бойовий. — Генерал посміхнувся до капітана Нероденка. — А ви, хлопці, відповідаєте за проведення розшуку. — Генерал звернувся до оперативних працівників: — Старший — майор Короленко.

Якусь мить панувала тиша. Кожен із них уже тоді напружено думав про деталі проведення майбутньої операції.

— Ви ні на хвилину не повинні забувати, — розважливо говорив генерал, — що у визволених районах республіки залишена і діє агентура розвідувальних органів фашистської Німеччини. Закидають і нові розвідувально-диверсійні групи. Вони одягнуті у форму радянських військовослужбовців, озброєні, мають радіостанції, вибухівку, гроші. До того ж дехто із зрадників, що не встигли втекти разом з гітлерівцями, також чинять злочини. І пам’ятайте про залишки озброєних націоналістичних банд, які після проведення операцій по боротьбі з ними в західних областях України почали з’являтися в Новозуївському районі, куди ви й вирушаєте.

Генерал підвівся і подивився на годинник.

— Ну от. Здається, все зрозуміло. Будемо закінчувати.

Всі підвелися.

— Машини незабаром подадуть до центрального входу. О п’ятій годині ранку — літак. Бажаю успіху!

Генерал кожному потиснув руку.

2.

На аеродром вони прибули ще вдосвіта, о четвертій годині. Як і в місті, на аеродромі — жодного вогника. Світломаскування. Все довколишнє тонуло в нічній темряві. Тільки підійшовши до злітних доріжок, вони побачили ледь помітні контури літаків, а біля одного з них почули притишені голоси пожвавленої розмови.

Черговий офіцер, що їх супроводжував, відрекомендував екіпаж:

— Командир корабля Яків Іванович Незванов, —