пришвартовується до ворожого корабля й підриває на міні його і себе. Фантастичний план. І, на щастя, з тих, яким не судилося здійснитись. Але, якби нагода випала, Хемінгуей, треба думати, скористався б з нього. І не тому, що вважав, ніби його життя так дешево коштує, а щоб довести собі, що він здатен і на це.

«Я все-таки вважаю, — писав вдумливий і доброзичливий критик Малькольм Каулі,— що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена й військового кореспондента».

Справді-бо. Художник Грот відвідав якось Хемінгуея в штабі його «особистої армії». Будинок стояв у фронтовій смузі, і траплялося, що ворожі патрулі з'являлися біля саду. Обвішаний гранатами, з легким кулеметом у руках, письменник охороняв свій штаб. І Грот резюмує: «Все це мало вигляд хвилюючий і трохи неправдоподібний». Не тому, що Хемінгуей був озброєний до зубів (там інакше й не можна було), а тому що він взагалі там був. І виникала якась театральна невідповідність між людиною і роллю, між всесвітньовідомим письменником і бородатим солдатом.

Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам, заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість.

Творчість ця наскрізь автобіографічна. Скажімо, такі оповідання з різних новелістичних книг письменника, як «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Кінець чогось», «Триденна буря», «Десятеро індіанців», «Батьки і діти», відтворюють його дитинство, дозвільне життя в дачному будиночку батьків на озері Валлун, серед лісів Мічігану, де батько, звичайний собі лікар і великий любитель природи, прилучав хлопця до полювання та риболовлі, а сам хлопець товаришував з індіанцями, закохувався в дівчат, переживав перші радощі й перші розчарування. За словами американського літературознавця Максуелла Гайсмара, «Хемінгуей ніколи не забував цієї своєї ідилічної юності». Нік Адамс, центральний герой усіх цих та й багатьох інших оповідань — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з «Прощавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», і письменник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвого досвіду.

Проте є в нього книжки, в яких він не ховається за вигаданим образом, а виступає під власним ім'ям і в оточенні реальних людей і подій. З цього погляду передусім спадає на думку посмертно опублікована книжка «Свято, що завжди з тобою» (1964) — класична, сказати б, книжка спогадів, де письменник-початківець Хемінгуей постає в оточенні Шервуда Андерсона, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Джеймса Джойса, Езри Паунда, Гертруди Стайн та багатьох інших. А проте ще цікавіші ті автобіографічні твори Хемінгуея, матеріал для яких у певному розумінні творив він сам.

«Смерть пополудні» (1932) і «Небезпечне літо» (1960) — це книжки про бій з биками, про матадорів, яких автор поважав і з якими водив дружбу, та про їхнє смертельно небезпечне мистецтво; «Зелені узгір'я Африки» (1935) — книжка про полювання на левів, носорогів буйволів і особливо на антилопу куду, що має навдивовижу гарні роги і яку дуже важко вполювати. Тут теми кориди й сафарі виступають у вигляді оголеному й сконцентрованому. Але присутні вони (часом дуже настійно), звісна річ, не тільки тут, а й у багатьох суто художніх творах Хемінгуея. Бій з биками, наприклад, — у романі «І сонце сходить», в оповіданнях «Непереможений» та «Столиця світу»; полювання — в оповіданнях «Сніги Кіліманджаро» й «Недовге щастя Френсіса Мекомбера», в романі «За річкою, в затінку дерев»; риболовля — в романах «І сонце сходить» та «Маєш і не маєш», у повісті «Старий і море», в оповіданні «Велика Двосерда річка».

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. їй присвячено романи «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», «За річкою, в затінку дерев», «Острови в океані», з її наслідками пов'язані оповідання «Повернення солдата», «На чужині», «А тепер — спати», «Ви такі не будете», — ну й, зрозуміла річ, роман «І сонце сходить». Проте й ця тема у Хемінгуея — певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни — одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XX століття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь, виступаючи завжди на боці правди, як це було під час громадянської війни в Іспанії.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею-письменникові заняття солдата, мисливця чи яхтсмена, не так уже й багато залишається. Це переважно такі оповідання, як «Містер і місіс Елліоти», «Кішка на дощі», «Не в сезон», «Гори як білі слони», «Канарка для дочки», «Гонка з переслідуванням», «Чиста, ясно освітлена місцинка». В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування в західноєвропейській і американській дійсності 20—30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.

Молодий і малоздібний поет Елліот та його вже не юна дружина докладали всіх зусиль, щоб мати дитину, аби хоч якось компенсувати життєві розчарування. Але й цього їм було не дано. І вони примиряються з поразкою: «Елліот приохотився до білого вина й перебрався жити в окрему кімнату. Ночами він писав свої довжелезні поезії і вранці мав зморений вигляд. Місіс Елліот та її подруга тепер спали разом на великому середньовічному ліжку. Вони частенько залюбки плакали вдвох. Надвечір усі троє сідали обідати в саду під платаном; повівав гарячий надвечірній вітер. Елліот пив вино, місіс Елліот розмовляла з подругою, і всім їм було дуже добре».

Кінцівка тут іронічна. Автор не лише висміює паліатив «щастя», а й не пробачає подружжю Елліотів їхньої покірливості. А от у «Кішці на дощі» він начебто на боці героїні. Уся самотність, уся безвихідність становища юної американки, замкненої в стінах готельного номера з чоловіком, що байдужно читає книжку, вилилися в одне бажання — мати кішку, мати хоча б щось живе й тепле поруч.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості й внутрішньої порожнечі сповнює роман «І сонце сходить», герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною. У «Прощавай, зброє» автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію: від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість