перелітає через гребені дахів — пчхи-ии! — і кружеляє навколо зелених — мідних — і сірих — свинцевих веж. Од такого чхання перехожі сахаються вбік і гомонять:

— Ой-ой-ой-ой! І майстер Йоган десь підхопив нежить!

Але майстер витирає носа тильним боком руки, бо в нього й справді жахливий нежить (а носовиками навіть аптекарі стали користуватися лише через століття), і обертається до Юргена з вельми кислою міною:

— Годі! Став чіп!

Юрген уже за мить до цього передчував: тут ніби щось пішло навперекіс, але не може збагнути, що саме. І все-таки з переляку прикушує язика. Так вони й простують через ранкове місто. Повз високі стіни, вузькі вікна, дугасті, як брови, двері, вапнякові сходи і візерунчасті герби. Над шпилями церков — синя безодня неба. Внизу, в радісних ранкових калюжах — серед кінського гною, бруківки й сміття, — сині клаптики неба.

А ранок такий чудовий і ясний, що в Марта виникає непоборна спокуса, страшенна спокуса взнати, витримає майстер чи ні, якщо проспівати популярну пісеньку про їхні ліки до кінця… І він починає мугикати:

І тому, що у відповідь на ці сумнівні рядки майстер лише гучно шморгає носом, Марта вже ніщо не тривожить, і він виводить на повний голос:

А втім, про їхні ліки — ядучі й гіркі, смердючі й нудотні, слизясті й терпкі, що аж у роті дерев’яніє, — Март міг би дещо розповісти. Навіть більше, ніж усі хворі, виліковані майстром Йоганом. Бо хоч і випало вживати чимало ліків, вони ковтали щось одне, друге чи третє, а Март чисто з цікавості бог тому свідок! — лизькав усі ці ящерині язички, порох мумії і навіть перепалений собачий кал. Хоча тільки ледь-ледь-ледь крапелиночку. Які ж вони на смак? І тому він з такою втіхою горлає:

Зачувши останні рядки, майстер Йоган ступає особливо твердо. Очевидячки, своєю ходою хоче ствердити: все, про що співається в пісні, — свята правда. До речі, проти того, що в ній, приміром, говориться про дзвінкі монети, жодна душа аніскілечки не перечитиме. Адже сказано нелукаво й прямо — несіть таляри в нашу калитку! За гроші все буде сповнено чесно й без зволікань, тобто приготовано ліки й таке інше. Але співати далі Мартові вже не можна, бо вони прибули. Впевнено ступає майстер Йоган на чисто заметені східці будинку радника, який мешкає на вулиці Мюйрівахе, і пані Калле власного персоною зустрічає його.

Це дебела дама з вельми поважним лицем, а як прямо сказати — стара відьма зі злющими-презлющими очицями. На ній ошатна сукня з оксамиту й кілька фунтів^[8] срібла на шиї та зап’ястях, а на пальцях навіть золото (бо до наказу, котрий покладе край пишноті навіть радниць, мине ще — о-го-го! — майже сотня літ).

Майстер Йоган, уклоняючись господині, згинається такою дугою, що Мартові за його спиною нічого дотримувати звичаю, а пані лише киває— більше підборіддям, ніж головою — і сповіщає:

— Ні, здоров’я радника зовсім не поліпшується. Болить живіт, крижі ломить, все тіло ниє. — А про те, що жовч ударила радникові в голову і він жбурляє свічники й тарілки в домочадців, — анітелень.

Вони мерщій заходять у дім, і майстер шапкує вже перед радником — знову так догідливо, що Март не вклоняється зовсім. Радник у тонкій лляній сорочці лежить у просторій світлиці на чудовому ліжку з дашком саме під пахвою у дубових внутрішніх сходів. Радникове лице понуре, вуса сивуваті, настовбурчено-їжакуваті, він майже не помічає поклону майстра Йогана.

— Так-так-так! У мене кольки в животі. Наче грозові хмари клубочаться навколо пупа. Крижі судомить. А на поперек буцімто висипали візок жару з кузні й раз по раз хтось звідти висмикує розпечені залізні прути. Все тіло ниє, мов я не дев’ятнадцять років таллінський радник, а торба, в якій зашумували козячі бібки. Отож я хочу, щоб ти за цими ознаками сказав, яка в мене недуга.

Звичайно, адже для цього майстер Йоган сюди й покликаний. Тож він музикально підшморгує в ніс те, в чого естонською мовою немає милозвучної назви, й починає:

— О вельмишановний і ясновельможний пане, мій доброзичливцю і повелителю! Як сонце стародавньої медицини — Гіппократ, так і місяць її — Гален і тим паче в пізніший час зоряне небо лікувального мистецтва — медичний факультет Падуйського університету…

Та ми не будемо його слухати. Навіть радник пропускає все це повз вуха. І його половина теж. Не кажучи вже про Марта. Але ця промова, хоч і потрібна, як мертвому кадило, продумана заздалегідь. Лікар (чи той, хто сповняє його обов’язки) чи якийсь чиновник, що виконує всілякі важливі доручення, неодмінно має показати лікарські (чи канцелярські) основи своєї премудрості. Принаймні повинен уміти викласти їх, щоб його сприйняли з належною серйозністю.

Гіппократ, Гален і весь медичний факультет Падуї за таких симптомів вважали… Ну, те і те, те і те. А тепер за всіма вимогами науки приступимо до найімовірнішого виявлення, яка хвороба спіткала нашого повелителя й доброзичливця і що in concreto робити в цьому випадку. Мнямнямнямням. Martine, da mihi arcam meam!

Ага, до речі, що поробляє в цей час Мартінус?

Ой-ой-ой… Саме тоді, коли майстер Йоган виголошував у радникових хоромах промову, сталася вельми суттєва подія. Звісно, спочатку ніхто й гадки не мав, що це так знаменно. Саме в цей час дубовими сходами згори спурхнула донька господарів Матильда. Тендітна дівчина-метелик, у якої (в усякому разі нині) ще немає на личку батькової пихи, а на шиї материного срібла. Лише на кирпатенькому носику три веснянки, а над ними — сині очі. її бузкова сукня погойдується, як велика квітка орлика. Ось вона стоїть перед батьковою постіллю поряд з ненькою, так що пані між донькою і Мартом — наче безмовна сторожова вежа.

І коли майстер каже: «Da mihi arcam meam», Март простягає, звичайно, скриньку з інструментами: спершу бряжчить — знімає з плеча, морочиться із защіпкою і відчиняє її. А в цей час погляд його зелених очей силкується обминути радницю спереду чи ззаду і стрітися із синіми очима панночки Матильди. Тому що раз або навіть двічі вони вже стикались із його зеленими. Отож скриньку з інструментами Март подає майстрові, власне кажучи, потилицею. А коли б він мав бороду — справжню, як у дорослого чоловіка, красиву, широку, наче лопушина, моряцьку бороду, — то зараз вона привселюдно роздвоїлася б: