нахабно, що люди не втерпіли, зупинилися, сіли на землю й заявили свій протест. Конвоїри випустили понад голови в'язнів кілька автоматних черг. Але ніхто не вставав. Тоді конвоїри пустили собак… Люди прийшли в зону пошматовані й закривавлені…

Цей інцидент послужив нам за добру науку, й тепер ми вже були готові, щоб у майбутньому не пропустити такої доброї нагоди.

Ми підійшли до вахти, і мої думки раптом обірвалися. Мене відокремили від гурту в'язнів і без будь-якого формального звинувачення посадили до буру. Того ж самого дня було посаджено до буру ще понад двадцять в'язнів — виключно українців.

Далі події почали розвиватися швидко.

Наступного дня до нашої камери вкинули ще одного українця — Василя Б., який пояснив нам, що він навмисне повівся так, аби його посадили до нас, бо мусів передати нам важливе доручення. «В'язні в зоні,— пояснив він, — хочуть, щоб ви завтра вранці оголосили голодівку, а вони, на знак солідарности, розпочнуть страйк».

Вранці ми оголосили голодівку, однак, на наше велике розчарування, страйк не почався. Ми почекали ще один день, і знову — тихо. Цілком втративши надію, ми припинили голодування.

Як було з'ясовано пізніше, вся зона була готова до виступу, тільки не було того, хто взяв би на себе відповідальність. Це послужило нам ще одним повчанням.

Наступного дня нас усіх вивезли у 5-ту зону, що правила за пересильний пункт. Опріч нас, сюди позвозили в'язнів, головним чином українців і литовців, з усього Піщаного табору. Ми зрозуміли, що нас вивозять геть із Караганди, проте ніхто не міг сказати, куди нас повезуть і що нас там чекає.

А тимчасом перша несподіванка була приготована нам уже тут. Нас, 250 українців і литовців, розмістили в другому бараці. В одній секції 1-го бараку розмістили приблизно 40 в'язнів, частина з яких були українці, а решта — представники інших націй. Через деякий час до цієї секції докинули ще 18 чоловік. Це була відома на весь Піщаний табір банда Миколи Воробйова, що мала своїм завданням тероризувати і нищити українців.

На пересилку воробйовці прийшли з ножами й відразу почали загрожувати тим небагатьом українцям, що були в 1-му бараці.

З вікна бараку хтось розпачливо крикнув до нас: «Хлопці, суки хочуть нас порізати!»

Ми кинулися в усі боки шукати виходу із замкненого бараку. Одні марно намагалися поламати віконні грати, інші — виважити двері.

В коридорі стояла бочка з питною водою. Я вилив воду на підлогу й разом з Богданом М. почав таранити нею двері. Та двері ніяк не піддавалися. Єдиною нашою втіхою було оте гупання, що нагадувало собою віддалену гарматну стрілянину.

А тимчасом вихід було знайдено. Під одним із вікон першої секції якось вдалося вибрати із стіни цеглу й зробити невеликий отвір, через який ми всі, один поза одним, вишмигнули надвір.

Тут, зібравшись докупи, ми нашвидкуруч склали план штурму 1-го бараку. З воробйовцями у нас були давні порахунки, й тепер ми згорали бажанням розквитатися з ними. Аби лишень до них добратися!

Ми гуртом кинулися до дверей, бо вважали, що ззовні уже не так важко з ними справитися. Ми гадали, що нам якось удасться повитягувати скоби або викрутити замок. Оскільки зробити це голими руками ми не могли, а визнати себе безсилими не хотіли, то не знайшли іншого виходу, як і далі безладно та безнадійно напирати на міцні й незламні двері.

На відміну від усіх інших бараків двері цього бараку виходили чомусь не до середини табору, а до колючої загороди забороненої зони. Неподалік височіла сторожева вишка, на якій стояв уже не один, а два конвоїри. Згодом на вишці з'явився ще й офіцер. Я стежу за кожним його порухом. Ось він виймає пістолет і повільно справляє його на нас. Пролунав постріл, пролунав другий, третій… Нам на голови посипалася штукатурка, офіцер стріляє понад наші голови в стіну. Ми не відступали. Нарешті затріщали автомати. На землю із зойком упав важко поранений Василь Щерба. Ми повтікали; пораненого Щербу занесли до лікарні.

Табірна «лікарня» розміщалася в цьому ж таки 1-му бараці. Секція, до якої ми хотіли вдертися, була відділена від лікарні оштукатуреною дощаною перегородкою. Довідавшись про це, ми зайшли до суміжної кімнати й наказали хворим, що там лежали, вийти.

Потім поламали залізне ліжко і, озброївшись його уламками, почали торощити перегородку. За лічені хвилини в стіні зробився отвір на зріст людини в висоту й приблизно на півтора метра в ширину. Ми зустрілися з воробйовцями віч-на-віч.

Та воробйовці боронилися відчайдушно. Двоє з них, ховаючись за стіну, стали по обидва боки отвору, готові проткнути ножем кожного, хто насмілиться просунути в отвір свою голову. Знову ж інші, заваливши грубку, що стояла посеред секції, шпурляли в нас цеглою, а коли не ставало цегли, то — грудковим цукром.

Найнебезпечнішими для нас були, все ж таки, оті два охоронці отвору. Ми всіляко намагалися схопити їх або хоча б відігнати від отвору, але це нам ніяк не вдавалося зробити. Побачивши на стіні два вогнегасники, ми вхопили їх і почали обливати охоронців отвору вогнегасною піною. Одному з них піна потрапила в очі. Він заревів від болю і, тримаючи очі руками, побіг у глибину секції. На його місце миттю став інший.

Я зрозумів, що в такий спосіб ми їх не візьмемо, й тому запропонував вибратися на горище, проламати там стелю й ударити на них згори. Всі покинули кімнату й кинулися шукати лазу на горище. Та, вийшовши на двір, ми остовпіли. Від воріт вахти просто на нас біжать озброєні автоматами солдати. Поруч з ними — начальник управління Піщаним табором генерал-ляйтенант Сергієнко. Все!

Наблизившись до нас, Сергієнко зажадав, щоб ми всі негайно зайшли до бараку й дали себе замкнути. Коли ми відмовилися, Сергієнко пригрозив застосувати зброю. На наше зауваження, що він не має права стріляти, якщо ми йому нічим не загрожуємо, відповів: «Маємо право. Ми знаємо, з ким маємо справу!»

Ми ще довго сперечалися й дискутували з Сергієнком і нарешті пішли на такий компроміс: ми заходимо до бараку, а він забирає від нас воробйовців.

Нас замкнули; воробйовців вивезли. Настав вечір, і ми всі, хто де, полягали спати.

Наступного дня надвечір, з Караганди на північ вирушив червоний ешелон. У його товарних вагонах — 1200 політв'язнів, головно, українців і литовців. У Петропавловську поїзд повернув на схід і через кілька діб їзди зупинився в Красноярську. Тут він простояв цілу ніч, а вранці, повільно переїхавши міст на Єнісеї, знову зупинився. Мабуть ми вже приїхали!

Так, приїхали. Нас повиводили з вагонів і повели до мінусинської пересилки, яка, як нам було відомо, постачила в'язнів для таборів Норильська.

Перед вахтою нам скомандували