Литвек - электронная библиотека >> Ірен Роздобудько >> Современная проза >> Ґудзик >> страница 2
відкритого — «зеленого» — кінозалу линули звуки музики з якогось кінофільму. Здається, це була «Єсенія». А загалом — безлад та запустіння. Тільки за білим старомодним парканом у стилі псевдобароко привабливо шумів кошлатий чорний ліс, і від нього на мене покотилася потужна хвиля свіжості й тривоги. Було вже доволі темно.

Наївні скульптури дівчаток із веслами та інших культуристів білосніжно світилися обабіч алей, як привиди. Майже всі лави були «беззубими», а всі ліхтарі — «сліпими». Я дійшов до кінця алеї, сів на лавку, витяг із кишені цигарки. І майже відразу помітив спалах червоного вогника навпроти…

Якби я тоді не був п'яним, якби в мені, як вино, не грало хмільне відчуття ейфорії вступу в нове життя — нічого б не трапилося і не потягло б за собою ланцюг подій, що переслідують мене все життя.

Але я був захмелений. Тому побачив дещо… Силует, вимальований місячним світлом, який у суцільній темряві скидався на порожній, безтілесний контур. Жінка курила сигаретку, що була вставлена в довгий мундштук. Вона повільно підносила до невидимих губ червоний вуглик, робила вдих, і сріблястий дим на якусь мить заповнював увесь контур, ніби зсередини обмальовуючи тіло. А потім, з останньою хмаринкою диму, воно, це тіло, знов тануло в темряві.

Чортівня якась!

Я напружив зір та кумедно помахав рукою перед своїм носом, відганяючи видіння.

— Що, злякався?

Голос був хрипким, але таким чуттєвим, що в мене по всьому тілу побігли мурашки, ніби жінка вимовила щось непристойне (я й потім не міг звикнути до її голосу: хоч би про що вона говорила — про погоду, книжки, кінофільми, їжу — все звучало солодко-непристойно, як відвертість).

— Та ні… Нормально… — промимрив я.

Адже вогка ніч та вигляд гірських верхівок, що чорніли вдалині, і цей червоний вогник, і саме повітря — таке насичене та свіже — витверезили мене. Я намагався розгледіти жінку, що сиділа навпроти. Дарма. Мабуть, уже тоді в мене абсолютно «замилилося око» щодо неї. Таке буває, наприклад, із матусями, які не здатні реально оцінити вроду своєї дитини, або з художником, якому останнє полотно здається геніальним.

— Ви також мешкаєте в цьому пансіонаті?

Нічого більш ідіотського я не міг вигадати! Це все одно, що спитати в подорожнього після злету: «Ви також летите в цьому літаку?» Але мені кортіло знову почути цей голос.

— Вам тут подобається? — продовжував я.

Вогник блимнув яскравіше (вона зробила затяжку) і ковзнув униз (вона опустила руку).

— Знаєш, де мені подобається? — почув я (мурашки! мурашки!) після доволі довгої паузи. — Там…

Вогник злетів угору й відкинувся в бік лісу.

— Я там ще не був… — сказав я. — Приїхав тільки сьогодні…

— Дивак! — Вогник миттю полетів у кущі й там згас. — Пішли! Тут у паркані є дірка…

За шелестом одягу я зрозумів, що вона встала і зробила крок у напрямку до мене.

— Давай руку!

Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тілом побігли мурашки. її рука була енергійною, не м'якою.

— Е-е, ти ж зовсім п'яненький! — засміялася вона.

Я встав, намагаючись триматися рівно. Ми були однакові на зріст. Я трохи зміг розгледіти щось більш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну, шаль, яка огортала плечі… Але більш — нічого. А ще відчув запах. Тоді я ще не знав запаху дорогих парфумів — їх діставали «з-під поли», мої знайомі дівчата здебільшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалією». А тут на мене накотилася хвиля запашного аромату — терпкого й запаморочливого. Я мимоволі зціпив зуби і міцніше стис її руку. Підкорюючись їй, я стрімко рушив до глухого кута, яким закінчувався паркан. У ньому справді чорніла велика дірка, яку я відразу не помітив. Не випускаючи її руки, ступаючи за нею, я різко нахилив голову, і ми опинилися по той бік турбази на широкій рівнині, що поросла високою травою. Ми йшли, занурені в неї по коліна. Я знову намагався розгледіти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до ніг, довжина волосся була мені незрозумілою — воно зливалося з шаллю і, вочевидь, було таким же чорним і довгим. Вона жодного разу не повернулася до мене. Здавалося, що їй цілком байдуже, кого вона тягне позаду себе.

Я намагався не впасти й не відстати, тому частіше дивився собі під ноги, і дика рослинність нагадувала мені море, яке котить потужні духмяні хвилі й ось-ось затягне на глибину, з якої не випливти.

Голова моя йшла обертом. Ніч, тонкий серпик місяця над хмарами, гори, мурашки в тілі, хміль, незнайомка… Усе здавалося фантасмагорією. Я обожнював такі пригоди. Не уявляв, що може трапитися далі! Можливо, божевільний секс на лісовій галявині? Що це за жінка? Навіщо й куди вона мене веде? Скільки їй років, який має вигляд? Чого хоче?

Ми підійшли до схилу гори, вкритого деревами, котрі височіли над галявиною, як колони біля входу в язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лісу повіяло особливим густим запахом живиці. Жінка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, що з них починався ліс, і притулилася спиною до одного з дерев.

— Чудово, чи не так?

Я ледве відхекався. І розглядівся. Справді, було чудово! Ніби ми потрапили в нутрощі великого живого організму, якоїсь казкової риби. Дерева — то були її перекручені м'язи, кронами вона дихала, а десь всередині, вглибині повільно пульсувало серце. Я навіть почув цей ритмічний, тривожний звук.

— Він живий. Відчуваєш? Удень тут усе не так…

Вона клацнула запальничкою, й на мить я побачив напівколо щоки та блиск чорної зіниці. А потім переді мною знову затанцював червоний вогник.

— Як тебе звати? — запитав я, наполегливо думаючи про те, чим може закінчитися ось така дивна пригода.

— Яке це має значення? Особливо зараз…

Вогник окреслив дугу і щез. А я знову відчув, що мене взяли за руку й потягли кудись вище. Ми йшли так швидко, ніби втікали від погоні. Я чув її уривчасте дихання. В якийсь момент мені стало незатишно. Віти дерев, які я не встигав відхиляти, час від часу давали мені ляпаса.

Нарешті ми дісталися ще вище й зупинилися. Все повторилося — її злиття з деревом, вогник.

Цього разу я з подивом дивився вниз: ми вийшли з пащі звіра й вдалині нечіткими вогниками вимальовувалися обриси найближчого села, перекресленого золотою рискою ріки. Густі верхів'я дерев, що росли внизу, звідси видавалися скупченими грозовими хмарами, по яких можна було б іти, як по суші. Я цілком прийшов до тями й жадібно дихав, насолоджуючись дивовижним смаком повітря, який зміг оцінити тільки зараз. Разом із цим повітрям мене переповнював