кам'яну брилу, щоб притиснути пошатковану капусту. Треба поїхати до лісу і, обтрушуючи хмари снігу зі смерек, нарубати пластя — лапатих смерекових галузок. Вони будуть потрібні, щоб понакривати якесь коріння, що залишилося у ґрунті. Пластя, хоч і не важке, але нести його цілий оберемок страшенно незручно. А на санах дуже добре. Правда, обов'язково мусиш прив'язати його шнурком. Пластя на тлі снігів виглядає неймовірно гарно. Я хотів би цей екіпаж запустити з гори, щоб він сам довго їхав вниз. Хай би ця рухлива зелена точка перетнула весь велетенський екран снігового схилу. Натомість сідаю зверху сам, починаю керувати чоботом. І під'їжджаю аж до самої хати. Влетівши у копицю сіна, яке я, на відміну від саней, залишив зимувати надворі.

26.11

26.11 Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два—три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу достатньо і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого у первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч Інших фраґментів, бачених у різні часи у різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.

Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів — уможливлюються нові шляхи до переміщення.

Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до інших.

Інший архетипічний мотив. Я в хаті сам або з кимось дуже близьким. Ніч, холодно і тихо. Але ми знаємо, що довкола — у ярах, за деревами, може, вже і під стінами — якісь озброєні вороги. Ми не вмикаємо світла, наслухаємо. Стискуємо в руках якусь підручну зброю — ножі, коси, шнурки, вила. Часом маємо на двох старомодну однозарядну рушницю. У цих снах нам завжди вдається вийти з оточеної хати через один з неіснуючих насправді виходів і майже попри німі постаті пробратися через сад кудись у бік лісу. Одного разу для цього навіть довелося з пневматичної рушниці вистрілити через шкло просто в око нападника, коли він наважився заглянути у темне вікно, притиснувшись лицем до шиби. Але от сьогодні приснився справжній жах. Я вийшов уночі покурити, стоячи під стіною. Раптом із темряви виїхало авто і промчало поміж мною і найближчим деревом. Потім ще і ще. І мені тоді все прояснилося — я побачив, що поки мене не було, через мій сад пройшла якась міжнародна автотраса. Просто через сад. З віддаленої підлісової хати моя оселя раптом опинилася при дорозі. Це було гірше, ніж сотні нападників з рушницями. Це був жах краху мого світу. Прокинувшись, я помолився за те, щоб не дожити до таких перемін. Щоб померти перед тим, як наш світ має так змінитися.

29.11

29.11 Коли мені здається, що протягом кількох днів моє життя життя починає нагадувати клубок скрученої тонкої ґумки-угорки, — заплутаний з багатьох фрагментів із багатьма кінцями, які не виводять до роз'яснення, — то починаю думати про людей, які прожили значно складніше. А таких більшість. Спокійне беземоційне порівняння однозначно виказує безхмарність моєї біографії поруч з будь-якою іншою. Тато розповідав мені колись стару гуцульську байку про чоловіка, який страшенно змучився жити і у молитвах звернувся до Господа, аби Той уділив йому якоїсь легшої долі. Бог, звичайно, почув благання нещасного і завів до велетенської залі, де були поскладувані хрести, — кожен хрест — окрема доля конкретної людини. Тоді дозволив вибирати чоловікові те, що би він хотів. Той довго приглядався та й вибрав найменшого і найлегшого. — Але ж це твій власний хрест, твоя доля, чоловіче, — сказав Господь.

Так є справді.

Ми надто вражені любов'ю, а скорше жалем до себе, аби зрозуміти, що не потрібно нічого іншого від вдячності Творцеві за кожен день існування. Я поважаю вдячних. Вони радісні і добрі. Ті, що вміють бути вдячними Творцеві, розуміють, що те ж потрібне іншим його сотворінням. Моя тета казала, що людині найбільше потрібна

саме вдячність. З часом я пересвідчився, що вона мала рацію. Врешті на вдячності тримається геть усе. Тому я розумію людей, які легко приймають дароване. У цій легкості — вдячність, а не впевненість. Тому я розумію також людей, які дають, не сподіваючись навіть вдячності. Вони знають, що ті знають, кому вони завдячують. А як ні, то дякувати Богу, що є такі, які чогось потребують, а ти можеш дати. Щодо складності. Вона щезає, коли усвідомиш, що день є даром. Що цього дня ти обдарований, бо ти його просто мав. І повірив, що твій день кращий від інших можливих таких самих днів. Треба лише знати, що коли нині голодно, то тому, що було сито вчора і буде сито завтра. Те саме з холодом, болем, відчаєм, страхом та іншими справжніми речами, які дають зрозуміти, що ти ще живий. Найбільшою мудрістю прозвучить тоді подарована нам без усякого сподівання на вдячність проста щоденна молитва: Господи! Хай буде воля Твоя, а не моя.

30.11

30.11 Після дідового похорону я зауважив, як різні люди приходять до мене і поміж іншим починають обережно питатися про якусь траву до куріння. Все нагадувало сюжети фільмів про таємних наркоманів. Звичайно, я був переконаний, що дідо до трави, яку курять, не має ніякого стосунку, і переконував у цьому всіх розпитувачів. Старі сільські чоловіки ішли геть, не вірячи у мою щирість.

Я пам'ятав, як дідо курив. У нього була проста, але дуже якісна люлька і гарна торбинка для тютюну. Він любив спинитися під час якоїсь роботи, спертися на сапу, лопату або косу чи граблі і пофайчити у затінку сливки або на зарослому шипшиною горбику — залежно від погоди. Саме під сливкою з ним стався найважчий напад астми, викликаної довгими днями, проведеними свого часу на бетонній підлозі карцера, заллятого лізолом.

Після нападу дідо перестав курити. Ще кілька місяців завжди носив у кишені сушені сливки, щоб їсти їх, коли нестерпно захочеться курити, а купи дітей ходили за ним і просили сливочку. Після діда залишилося дуже багато майже отруйної махорки з кінця 50-х, неповна пачка цигарок “Герцеґовіна-Флор” і кілька пачок коротеньких сиґарет з фільтром з невишуканою назвою “Мятниє”. А про траву я нічого не знав. До речі, діди приходили потім ще і ще, іноді раз на рік, іноді частіше, І просили, якщо не дати