квапилася з весіллям. Проте бачу, вигадкою буває тільки те, що правдоподібне, але те, що неправдоподібне, збувається. Мені навіть і не снилося, що породичаюся з своїм давнім і найдорожчим другом Іваном Хомичем…
Перед від'їздом у Ленінград я знову зайшов до старого мисливця. Він потиснув мені руку і обняв мене. Коли заговорив, голос його трохи тремтів.
— Їдьте, хлопче, і не забувайте нас, — сказав мисливець, і голос його трохи тремтів. — Ми живемо в тайзі, далеко від Ленінграда. Але що тепер відстань для людини? Коли ви засумуєте за нашим зеленим морем, де протягом шести тижнів пізнали більше, ніж хтось за цілі роки, сідайте в літак і… ми вам завжди раді. Та що я кажу, ви обов'язково сюди приїдете… Адже для вас росте під Сурунганськими горами жень-шень, ваш корінь життя. Коли він підросте, тільки ви, а не хтось інший, повинні викопати його кістяною лопаткою…
— Звичайно, як підросте, але ж це буде, мабуть, років через…
— Щасливий шукач повинен повернутись раніше, ніж корінь достигне. Такий наш звичай! Але не дивуйтесь, коли ми спочатку зустрінемося в Пітері! Я колись пообіцяв внучці, що обов'язково приїду на весілля, якщо взагалі дочекаюся цього дива. Ви ж самі знаєте, що чоловікові не годиться кидати слова на вітер: пообіцяв — повинен виконати. Отже, до побачення у вас в Ленінграді!
— До скорого побачення, Родіоне Родіоновичу! Перед будинком уже нетерпляче били копитами коні.
Тільки я сів на віз поряд з Петром Андрійовичем Чижовим, як вони весело заіржали і з місця взяли риссю.
Коли ми в'їжджали під зелене шатро тайги, я оглянувся. Біля будинку ще стояли старий мисливець Орлов і брат Чижова — Тит Андрійович. Вони махали нам руками, і я почув здалини:
— До побачення! Щасливої дороги!
