«Берізка»... Ну, мої хлопці, як іноземні туристи, сунуть далі, щоб усі пам'ятні місця відзначити відповідним манером, а я, не довго думаючи,— в кафе «Берізку»! Хватону, думаю, двісті грам для бадьорості, а там видно буде! Вестибюль — модерн! Решіточки, квіточки, тралі-валі... Гардеробниця — дівчина. Усміхається, простягає ручку — картузик, мовляв. Ну мені що, жалко! На тобі картузик, а усміхайся за свою зарплату, нас цим не купиш, з восьми тисяч ми можемо вибрати ще й не таку! Мерщій до залу, стаю на порозі, дивлюсь... Понімаєш, яка штука! Повен зал дівчат! Сидять за такими модерними столиками, в таких модерних блузочках і платтячках — все, як в Одесі! — і попивають собі чорну каву, хоч би хни! Столики всі на чотири особи, а більше як три ніде немає. А то по дві, а то й по одній! Сидять, ждуть женихів з-за моря! Трагізм! Став я на порозі, а вони на мене стрель-стрель очима! А очі ж які! Як в універмазі — вибирай, що душі вгодно! Ну тут, понімаєш, яка штука, я прицілююся ще здалеку, беру на гачок таку блондиночку, в рожевій безрукавочці, таку, понімаєш, як ото на фарфорових чашках малюють,— і повний вперед! Коло неї там ще дві сидять, але я на них нуль уваги, для мене головне блондинесочка і вільний стільчик коло її столика. «Морський привіт! — кажу.— Дозвольте пришвартуватися в вашій гавані?» А блондиночка таким мені арктично-антарктичним голосом: «Зайнято!» Понімаєш, яка штука: хтось її вже взяв на приціл. «Ким же,— питаю,— зайнято?» — «Подруга скоро прийде». Ну, раз мене міняють на подругу, то пошукаємо собі серед восьми тисяч іншого об'єкта. Моментально орієнтуюся в обстановці і беру курс на брюнетку, в голубому платті, з такими якимись воланчиками чи чорт його зна, як воно називається. Одним словом, щось таке делікатне і навколо шиї, і навколо рук, і внизу. А брюнеточка така вогниста, як сонячний протуберанець! Там уже цілих два стільці вільні. Привіт! привіт!. Дозвольте? Не дозволяємо. Чому? А все тому ж. Знову ждуть подруг. Тепер уже аж двох! «Де ж вони, ваші подруги?» — питаю. «В перукарні, зачіски роблять».— «Для кого?» — «Для себе. Раз на своїй голові, виходить, для себе». Понімаєш, яка штука: ображають. Натякають, що я не дуже розчесаний. А в мене чуб завжди заплутаний, як ідеалістична філософія. Ну, тут мене зовсім заїло. Раз так, думаю, піду до бідної й самотньої! Не вибираючи йду до столика, де сидить одна. Сидить, сьорбає каву і дивиться на мене з-за чашки, як з-за Китайської стіни. І вже ні блондинка, ні брюнетка. Ніяка. В Одесі я до такої й за премію б не підійшов! «Дозвольте?» — «Зайнято».— «Всі три?» — «Уявіть собі».— «Подруги?» — «Вгадали». Понімаєш, яка штука! Знущаються вони, чи що! «Де ж ваші подруги? — питаю.— Може, в турецькій бані?» — «На заняттях. У театральній студії». Як почув я про театральну студію, плюнув, повернувся — і ходу з кафе «Берізка»! Та, в модерному вестибюлі, гукає вслід: «Картузик забули, товаришу краболов!» Взяв я картузик — і додому! А мої друзяки вже там, і у всіх любовні пригоди точно такі самі, як і в мене. Понімаєш, яка штука!..

— А колючий дріт навколо застави? — по хвилі спитав Яковенко.

— З війни лишився. А начальник застави хазяйновитий попався. Хай, каже, може, колись пригодиться...

Поки Яковенко стояв коло трапа «Оміроса», Лясков побував із старшиною на судні, сходячи на берег, клацнув пальцями перед обличчям у Яковенка, прошепотів, щоб не чув старшина:

— Там кадри, будь здоров!

Яковенко знизав плечима. Його не обходили зацікавлення Ляскова. Мабуть, знову йшлося про якусь дівчину, тепер уже Іноземку. І знов брехатиме Лясков, як познайомився, як півгодини розмовляв з нею, як домовився про побачення на березі. А потім — смішний кінець наполовину, а то й цілком вигаданої історії, і Лясков перший сміятиметься з себе, і це йому надзвичайно личитиме. Йому личило все: і смішне, й сумне. Яковенко теж міг би розповісти про себе що-небудь смішне.

Як був ще малим хлопцем, часто парубота витворяла з ним поганий жарт. В селі в них була ряба Федорка, мала всього надто багато: обличчя, грудей, стегон. Їй завжди було жарко, особливо влітку. Сиділа в хатині коло розчиненого вікна за густим кущем бузку, ждала свого чоловіка, який працював колгоспним шофером і завжди десь метався на «газоні». А Федорці було жарко, вона ховалася в затінок за кущем бузку, заплющивши очі, тяжко сапала, виставляла у вікно товсті свої плечі... Великі хлопці, мабуть, заздрячи Яковенкові, що мав на диво гарне личко, заманювали його до Федорчиного куща, боляче штурхали попідбіччю і не відпускали, поки не згоджувався він робити, що велять. Тоді підхоплювали його на руки, розгойдували і кидали просто в кущ. Він летів у бузок, кричав: «Тітко, дайте я вас поцілую!» Товсті гілки спружинювали, відкидали його назад саме тоді, коли він був зовсім близько до розгніваного товстого Федорчиного лиця. Виборсувався з куща і втікав.

А за кілька днів знову те саме: живою бомбою проломлюється він крізь бузок, заплющені від страху очі, відчайдушний крик: «Тітко, дайте я вас поцілую!»

І ще багато разів повторювали з ним неприємний жарт, аж поки сталося те, чого хотіли хлопці: гілля вчасно не спружинило, не відкинуло Яковенка, і він врізався в Федорку, в її всеохоплюючу м'якість, у її вулканічно пашіюче тіло і гадав, що то вже кінець, що ця велика й страшна жінка знівечить його, та воно й заповідалося на те, бо Федорка гарикнула йому назустріч:

«Ану ж, що воно тут за цілувальник! — Але, побачивши мальоване Яковенкове личко, злагідніла, промурмотіла: — Диви, яке гарне хлоп'я»,— і Яковенко відчув на собі щось дивно бентежливе, вологе, гаряче, незбагненне. Вже потім, коли Федорка відпустила його і він відбіг од вікна, прикритого кущем бузку, на добрячу відстань, збагнув: то був поцілунок. Федорка його поцілувала!

Нікому ніколи не казав про той поцілунок, а пам'ятав його завжди. Дай на зуби Ляскову таку історію — хвалився б — не нахвалився! А Яковенко вважав так: навіщо?

Мав і сумну історію. Мабуть, ні в кого не було такої. Але теж ніколи не розповідав. Переживав її сам, доповнював, добудовував, з роками вимальовувалася та подія для нього дедалі дивніше і неймовірніше, вже й сам не міг точно визначити, де тут правда, а де вигадка, іноді переставав вірити, здавалося йому все те поганим сном або, як ото співається: кажуть люди, кажуть...

Сумна історія.

Про дощ. Власне, й не про дощ, а про старшу сестру Тетянку.

Всі Яковенки були вродливі. Смагляві, окаті, з вогнем у погляді. Тетянка отримала в спадок того вогню найбільше. Обпалювала всіх. Ще в школі в неї закохувалися всі вчителі. Молоді шофери, прочувши про небачену красуню, з'їздилися з усього району й виспівували попідвіконню в Яковенків сигналами своїх машин