цій бідній Оксані довелося зазнати… Загомоніли:
— Знає вже добре, як орати, як і сіяти.
— Така вже наша вдовина доля, — зітхнула Марина. Оксана підняла голову й заспівала до чарки:
Усі гори зеленії, тільки одна гора чорна, — тільки одна гора чорна, виорала бідна вдова…
Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.
— Було, ні світ ні зоря — клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…
І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.
Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні.
Хлопці-кияни слухали й розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за очі матір взивали «вони», і нащо здіймали у класі з підлоги «святий хлібець»… А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся він до Василя й Насті, далі витер вуса і заспівав
— Так-то… — До Оксани: — Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись — буде день.
Загули люди:
— Хоч не ми — діти наші, а таки зазнають чогось кращого.
Василь щось шепнув матері на вухо. Оксана кинулась.
— Ну, що ж, діти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались.
— В час добрий!
- Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо! Тут ми вас, може, й поженимо, — жартував хтось.
— Пишіть листи!
— Присилайте газетку!
А дід Маркіян до Валі:
— Та розпитай там, Петровичу, про «клєточку»! Дядько Кирило сів на віз, узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.
Два школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Києва вчитись. Чути було — десь бідкались:
— Ну й що ви скажете — збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.
Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний і заплаканий, проте з радісною перемогою, турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Рушили з піснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пісню. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості «на спомин». Зараз Настя не хотіла читати — лишала надалі; проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вічі:
«Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі…»
Ось Вітине, коротеньке: «Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича!!!»
А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання… Настю впекло, як іскра, слово «навіки»…
Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання, і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів та сумних вечорів, довгих, самотніх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз…
Усі гори зеленії, тільки одна гора чорна, — тільки одна гора чорна, виорала бідна вдова…
Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.
…Виорала, зволочила, слізоньками примочила…
Мати ж наша, мати, не журись ти нами, — ми повиростаєм та й розійдемось самі…