Уїлкі Коллінз. Жінка у білому

Передмова. ДЕТЕКТИВНІ РОМАНИ УЇЛКІ КОЛЛІНЗА

(Увага! В тексті передмови присутні спойлери!) 

Протягом досить довгого часу радянські критики, на відміну від широкого читацького загалу, не дуже цінували романи Уїлкі Коллінза. Ще М.Горький на першому з'їзді письменників у 1934 році сказав: «У буржуазній літературі Заходу теж необхідно розрізняти дві групи авторів. Одна вихваляла й тішила свій клас ― Троллоп, Уїлкі Коллінз, Бреддон, Марієт Джером, Поль де Кок, Поль Феваль, Октав Фейльє, Оне, Грегор Самаров, Юліус Штінде і сотні подібних до них. Всі це типові «добрі буржуа» малоталановиті, але спритні й трохи вульгарні, як і їхні читачі. Друга група нараховує всього кілька десятків, і це найвизначніші творці критичного реалізму й революційного романтизму». Серед названих авторів, звичайно були й письменники-ремісники, імена яких мало що або й нічого не говорять сучасному читачеві. Зірка їхньої слави згасала так само швидко, як і спалахувала, їхні твори в свій час мали галасливий, навіть скандальний успіх, але, не витримавши перевірки часом, дуже скоро забувалися.

Разом з тим деякі імена, що їх назвав М.Горький у доповіді, залишилися в історії літератури. Навряд чи визначення «малоталановитий» або «спритний» можна віднести до Уїлкі Коллінза, не кажучи вже про автора «Барсетшірських хронік» Ентоні Троллопа. Читачами й шанувальниками творчості Уїлкі Коллінза були не тільки «добрі буржуа», люди з невибагливими запитами й психологією представників «середнього класу», але й видатні діячі культури того часу, визнані арбітри художнього смаку ― В. М. Теккерей, наприклад, не приховував своєї трохи іронічної любові до «гарячих, неначе грог» романів свого співвітчизника, називав їх «захоплюючими», «чудовими» тощо.

А дружба автора «Жінки в білому» з Чарлзом Діккенсом — це вже ціла сторінка в історії англійської літератури. Їх єднала не тільки взаємна симпатія, яка згодом переросла в родинні стосунки (молодша дочка Чарлза Діккенса Кейті вийшла заміж за брата Уїлкі Коллінза), але й спільна плідна діяльність. Без перебільшення можна сказати, що Коллінз був одним з найпопулярніших авторів у журналах «Домашнє читання» та «Круглий рік», що їх видавав Ч. Діккенс, а з 1856 року він сам став виконувати обов'язки третього редактора цих видань. Разом вони написали кілька художніх творів («Маяк», «Безвихідь», «Доктор Дулькамара, член парламенту», «Гультяйська подорож двох ледачих підмайстрів», «Різдвяні оповідання» тощо), які мали неабиякий успіх у публіки. Чарлз Діккенс прилучив Уїлкі Коллінза до свого захоплення аматорського театру і сам грав у двох п'єсах молодого автора: «Маяк» і «Замерзла глибина». Співробітництво було корисним не тільки для «молодшого друга» Уїлкі Коллінза, який поруч із Діккенсом пройшов чудову літературну школу, але й для його старшого товариша. «Уїлкі осяяв останнє двадцятиріччя в житті Діккенса втішним почуттям близькості до молодого покоління, яскравіше розкрив перед ним святковий бік життя, допоміг його подальшому вдосконаленню»,— констатує Енгус Уїлсон, автор цікавої книги «Світ Чарлза Діккенса». Неабиякий майстер побудови інтриги в художньому творі, Уїлкі Коллінз стимулював у Діккенсові пошуки гострих сюжетних ходів, цікавих і незвичайних композиційних прийомів. Адже відомо, що ці компоненти відігравали значну роль у творчості майстра. Він завжди прагнув до того щоб його романи викликали інтерес у найширшого кола читачів.

У світлі цих фактів постає питання, хто ж має слушність у заочній суперечці двох класиків, двох олімпійців, — Ч. Діккенс чи М. Горький? Щоб розв'язати цю дилему, нам доведеться звернутися ще до одного англійця, не настільки уславленого, але який має безпосереднє відношення до жанру, в якому працював Уїлкі Коллінз, — Гілберта Честертона. В статті про Шерлока Холмса він писав: «Людям були необхідні захоплюючі історії, і вони вдовольнялися тим, що є, бо захоплююча історія — занадто велика втіха сама по собі; краще вже читати погане оповідання, ніж зовсім нічого не читати, так само краще з'їсти півбуханки хліба, ніж залишитися голодним. А якщо детективне оповідання писала людина, яка ставиться до детективного жанру серйозно, яка втілила в своїй прозі нездійсненні мрії рядових читачів, останні беззастережно віддають перевагу їй, а не всім тим безвідповідальним і невмілим писакам, що годили їм раніше. Читачі не винні в тому що психологія та філософія не вгамовують їхньої спраги щодо несподіваних розв'язок і морочливих сюжетних хитросплетінь. Звинувачувати їх у цьому настільки ж розумно, наскільки розумно лаяти людей за те, що вони не вважають котів за сторожових собак, а складні ножики не використовують замість щипців для каміна».

Річ у тім, що Уїлкі Коллінз — майстер, навіть класик, але класик певного роду літератури — детективної, що довгий час вважалася другорядною, однак і в цьому популярному жанрі, як і в «великій» літературі, можна знайти і шедеври, і ремісницькі твори. Саме з цього й треба виходити, дотримуючись рекомендації Г К. Честертона, і не видавати «кота за сторожового пса». Не можна вимагати від жанру того, що суперечить його природі, так само неможливо вимагати від науковця, щоб він писав, скажімо, дослідження з проблем хімії віршами. Але про що мусить подбати і автор наукової розвідки, і автор літературного твору, то це про якість своєї роботи. В нашому випадку якість означає в першу чергу високий художній рівень романів. З цього погляду Уїлкі Коллінз — майстер своєї справи. Як творець специфічного популярного жанру, що розвивається за своїми досить суворими законами й правилами, він досяг неабияких висот посідає особливе місце в ряду класиків англійської літератури XIX сторіччя.

Вільям Уїлкі Коллінз народився 8 січня 1824 року в Лондоні в інтелігентній родині. Його батько Вільям Коллінз був відомим художником-пейзажистом. У домі Коллінзів панувала творча атмосфера, яка сприяла розвитку здібностей і талантів у дітях. Не випадково брат Уїлкі успадкував покликання батька й став художником. Освіту Уїлкі здобув у приватній школі в Хайбері. 1836 року родина на три роки виїжджає до Італії, культура якої справила незабутнє враження на дванадцятирічного хлопчика. Дещо нелогічними на цьому тлі здаються спроби батька майбутнього письменника прилучити сина до комерції. Через його наполегливі рекомендації юнакові довелося деякий час працювати в фірмі, яка займалася продажем чаю. Однак Коллінз-старший мав певну рацію. Гіркий досвід підказував йому, що на мізерні гонорари художника чи письменника дуже важко утримувати родину.