Поезії в одному томі (Євген Маланюк) Страница 1 - Литвек

ЄВГЕН МАЛАНЮК

ПОЕЗІЇ

В ОДНОМУ ТОМІ

ВИДАНО

Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці

і Українською Вільною Академією Наук

у США за матеріяльною допомогою

Східньо-Європейського Фонду

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА В АМЕРИЦІ

НЬЮ — ЙОРК

1954

ПЕРЕДМОВА

Евген Маланюк, один з найвидатніших сучасних поетів, народився 1897 р. в степовій Україні, в родині козацько-чумацького походження. Закінчив Єлисаветську реальну школу та інженерний факультет Господарської Академії в Подєбрадах. Брав участь у війні за Державність. Від 1921. р. — емігрант.

Досі видано такі книги його поезій:

Стилет і Стилос Под'єбради 1924 Гербарій Гамбург 1925 Земля й Залізо Париж 1930 Земна Мадонна Львів 1934 Перстень Полікрата Львів 1939 Вибрані поезії Львів-Краків 1943 Влада Філядельфія 1951 П'ята симфонія (поема) Філядельфія 1953
Окремі поезії Маланюка було перекладано на німецьку, чеську, російську, польську і французьку мови. Найбільша їх збірка в перекладі польського поета Чеслава Ястршембєц-Козловського вийшла перед другою світовою війною у видавництві Ґебетнера-Вольфа у Варшаві під наголовком: „Hellada Stepowa”.

Крім того, Маланюк є автором праць з ділянки мистецтва й культури, а також знаний як літературний критик.

До цього тому увійшов вибір з попередніх шости книг поезій та окрема книга „Проща”, яка друкується тут вперше.

СТИЛЕТ І СТИЛОС

1924

Стилет чи стилос...

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор.

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зідхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць.

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

30.08.1924

БІОГРАФІЯ

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,

Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,

І знать, що випало — загаснути забутим,

І спомином кінця — кісток народних хруст.

Так вийшовши з глухого степу,

З зідхань страждальної землі,

Вирізьблюю німий життєпис

На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ

На сірім цоколі часу,

І мудрість протина, як кобра,

Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,

І виміряє кожен крок.

Лиш електрично колють очі

Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше

Під діямантовий гіпноз,

І тільки бачу — камні, вірші,

І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,

А я не скінчу завдання

І попливу один, без керми,

У тьму вмираючого дня.

Мушу випити келих до краю —

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю. —

Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звірем — вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито — надовго збите,

Там чорним повітрям — мор)

А я мушу незморено-просто —

Смолоскипом Тобі Одній,

Я — кривавих шляхів апостол

В голубі невечірні дні.

1924

ЗЛОВІСНЕ

Знов захід буряний. Недобрий.

Знов пророкує кров'ю літер,

Що ми загинем, яко обри,

Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ цей білий,

Що все живе пожруть пожежі.

Що тільки віщий свист Сибілли

Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір'ям скаже Бог вознести

У мертвім небі пентаграму,

И новий про це напише. Нестор

В самотній катакомбі храму.

1924

З “СУЧАСНИКІВ”

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —

І під сурму архангела рушив воскреслий човен,

І над гробом народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злотосиніх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося, — вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне

И клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

... від клярнета твого — пофарбована дудка зосталась

... в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.