- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (4) »
Марина та Сергій Дяченко Хрущ
— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі. У тонованій мазді сиділа жінка років сорока, худа, наче в’язень, і дивилася прокурорськими очима. — Так, — сказав Дмитро, мимоволі відступаючи від краю тротуару. — Це було давно, скажу чесно, років двадцять тому… А що? Він спробував усміхнутися. Жінка пам’ятала його в дитинстві. Він знав, що колишні знайомі дівчатка його впізнають, а от він їх — ні. Жінка вийшла з машини, але дверцят не зачиняла. — Ти добре співав в ансамблі, — вона дивилась, ніби оцінюючи. — А ви, перепрошую, хто? Не впізнаю… З кишені великої мішкуватої куртки жінка вийняла пістолет. Очі її стали скляними; Дмитро за секунду зрозумів, що жінка божевільна, а він — труп. — Сідай у машину, — прошелестіла жінка. Її рот став косою смужкою на прямокутному лиці. Потріскані губи не знали помади; Дмитро не зрушив з місця. — В машину! Божевільна баба тицьнула йому пістолетом під ребра. Ствол міг виявитися газовим, травматичним, іграшковим — але якщо такою штукою сильно тицьнути в живіт, рід зброї не матиме значення; Дмитро впав на переднє сидіння мазди. Ззаду виявився мовчазний квадратний чоловік. — А… — Заткнись! Жінка сіла за кермо. Ствол теліпався у внутрішній кишені її розстібнутої куртки. — Вибачте, — сказав чоловік за спиною. — Немає часу вас умовляти. Важлива кожна секунда. Машина рвонула з місця. За хвилину до події він помітив хруща, що повз по тротуару. Над липою з трансформаторним низьким гучанням роїлися хмарою хрущеві побратими, а цей відлітався й повз. Дмитро підняв його (змалку не відчував ворожості до комах), посадовив на палець і дочекався, коли хрущ вилізе на самісінький ніготь. Потім хрущ почав злітати. Давним-давно, в дитинстві, Дмитрик запускав хрущів саме заради цього видовища. Хрущ почав розгойдуватися. Щітки вусів завібрували; він молитовно кланявся, випускав і втягував під хітин гострий хвіст, а можливо, яйцеклад. Він впадав у транс, він тремтів, наче міст, яким у ногу йде рота червоноармійців. Амплітуда його коливань дедалі зростала, і, нарешті розгойдавшись, хрущ злетів, описав коло й пішов по спіралі в небо. У Дмитра в цю мить було відчуття, що він сам злітає. Спостерігаючи за жуком, співпереживаючи передполітному ритму, він неначе приміряв крила. І тільки тоді, як хрущ зник, злившись із летючою юрбою своїх родичів, Дмитро зрозумів, що стоїть на землі. Був вечір. Із тонованої мазди біля узбіччя визирнула худа жінка: — Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі. І все сталося.* * *
— Гроші? Що вам треба, я ж… — Заткнися, — вона говорила, не розтуляючи рота. — Нам треба, щоб ти співав. І ще дещо. — Але я не співаю ще зі школи! — Не панікуйте, — сказав чоловік за спиною. — Ніхто вас не зачепить. Просто робіть, що кажуть. Машина заглибилася в спальний район. Смеркалося на диво швидко. Дмитро помаленьку простяг руку й намацав у нагрудній кишені мобільний телефон. — Припини, — сказала жінка, не відриваючи погляду від дороги. — Тимошику, придуши його, якщо сіпнеться. Забившись у темний двір, вона знову вийняла пістолет, а потім вилучила у Дмитра телефон і перекинула спільникові. Якби на її місці був чоловік, хоч би який небезпечний і сильний, Дмитро спробував би звільнитись. Але його заворожувало лице цієї жінки — лице закінченої шалениці, чия мета незрозуміла, а гальм і обмежень не існує взагалі. Зайшли до смердючого темного під’їзду. Мовчки піднялися на п’ятий поверх; Дмитро відчував, як лізе з грудей серце. Треба було вириватися раніше, не треба було сідати в машину, треба було… Відчинилися двері, без стуку, без дзвінка — просто відчинилися. Хлопець років вісімнадцяти відступив у коридор, освітлений жовтуватим світлом із кухні: — Нарешті… — Сідаймо, — не вітаючись, пробурмотіла жінка. — Починаймо. — А його… навчити? — У процесі. — А якщо він обірветься?! — Роби! — вона гаркнула на хлопця, і той відскочив. — Давай… метроном, от що. Посадимо його на метроном, так легше. Тимошик, що й досі стояв у Дмитра за спиною, штовхнув його до квартири, і Дмитро зайшов. Це була облізла малометражна «трійка» без меблів — чи то бомжатник, чи то перевалочний пункт. У порожній кімнаті з виламаними балконними дверима зібралися п’ятеро: худа жінка, Тимошик, нервовий хлопець і ще двоє — у напівтемряві Дмитро не роздивився їхніх облич. Тимошик, як і раніше, тримався в Дмитра за спиною. Жінка, не знімаючи куртки, пройшла до центру кімнати й опустилася, схрестивши ноги, на старий витертий килим. — Сіли всі, — сказала глухувато й уривчасто. — Де метроном? Хлопець квапливо поставив на підлогу поруч із нею старий метроном, ще з тих, що жили колись у Дмитровій музичній школі. Повозився з ним; почалося цокання. Тимошик потягнув Дмитра вниз. Той майже впав, сів на п’яти і відчув, як підошви туфель врізаються в зад. Усі мовчали. Тільки метроном цокав, розгойдуючи стрілку. — Отже, так, — сказала жінка, дивлячись на Дмитра. — Ти триматимеш платформу… Тобто просто тягтимеш «Бом» на соль малої октави. Вона дістала камертон. Ударила залізною вилочкою об браслет на руці. Почувся звук, схожий на гудіння хруща. — Повтори. Дмитро мовчав. — Повтори! — вона вихопила пістолет, розірвавши при цьому кишеню куртки. — Бом, — протягнув Дмитро. — Точніше! — Бо-ом… — На чотири удари метронома. Потім знову. І знову. І якщо ти, падло, зіб’єшся, або в тебе пересохне горло, або ти сфальшивиш — я тебе пристрелю, виб’ю мозок на оту стіну, ти знаєш, я зроблю. Дмитро судомно ковтнув. — Є синхрон, — тихо сказав один із чоловіків. — Я знаю, — жінка, як і раніше, пильно дивилася на Дмитра. — Покажи, як ти це робитимеш! Знову зазвучав камертон; Дмитро набрав повітря: — Бо-ом… Бо-оммм… — Добре, — голос жінки раптом пом’якшав. — Добре, синку, ти з нами проспіваєш і підеш додому. Це ж просто, ти добре співав в ансамблі… Починай за сигналом. Дмитро перевів подих. Цокав метроном. — Давай, — самими губами сказала худа жінка. — Бом, — почав Дмитро, почуваючись ідіотом. Голос його звучав хрипко, але навички збереглися: чув він добре і, один раз узявши ноту, не сходив з неї ні на частку тону. — Бо-ом… Бо-омм… Чоловік, що сидів навпроти, коротко стрижений, круглоголовий, вступив зі своєю партією в терцію. Наче навколо натягнутого каната — Дмитрового «Бом» — дрібно завився яскраво-синій шнурок. Так вони співали вдвох кілька тактів; Дмитро
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (4) »