літніх добродіїв у кожному кріслі зі шкіряним сидінням у місті Котторагоддіні. “Отин!” — промовив і його кишеньковий годинник; “Отин!” — промовив і годинник його дружини; “Отин!” — промовили й годинники хлопців, і маленькі позолочені годиннички з репетирами на хвостах кота й свині.
“Два!” — вів далі великий дзвін.
“Тва!” — повторили всі годинники.
“Три! Чотири! П’ять! Шість! Сім! Вісім! Дев’ять! Десять!” — промовляв дзвін.
“Дри! Шодири! Б’ять! Шішть! Зім! Візім! Тев’ять! Тесять!” — відгукувалися всі інші годинники.
“Одинадцять!” — промовив великий дзвін.
“Отинаццять!” — погодилися маленькі годинники.
“Дванадцять!” — промовив дзвін.
“Тванаццять!” — повторили вони, цілком задоволені.
“Таки тванаццять!” — сказали всі маленькі літні добродії, піднімаючи свої годинники.
Але великий дзвін іще не вдовольнився.
“Тринадцять!” — промовив він.
“Шорт!” — видихнули маленькі літні добродії, побліднувши, впустивши свої люльки й знявши праві ноги з лівих колін.
“Шорт! — простогнали вони. — Дринаццять! Дринаццять! Господи, дринаццята готина!”
Годі й пробувати змалювати жахливу сцену, що настала по тому. Вся Котторагоддіна зразу запала в прикру тривогу.
“Що з моїм шифотом? — загорлали всі хлопці. — Я вже цілу готину голодний!”
“Що з моєю капустою? — заверещали всі господині. — Вона геть розварилася за готину!”
“Що з моєю люлькою? — обурилися всі маленькі літні добродії. — Грім бобий! Вона вже готину як погасла!” — і в великому гніві понабивали люльки, а тоді, впавши знову у свої крісла, почали пахкати так швидко й завзято, що всю долину враз заповнив непроглядний дим.
Тим часом усі капустини густо почервоніли на виду, і здавалося, наче той, що не проти ночі згадувати, заволодів кожною річчю, яка мала подобу годинника. Навіть ті годинники, котрі були вирізьблені на меблях, заходились танцювати, мов зачакловані, а ті, що на камінах, прямо скаженіли і безперестану вибивали тринадцять, і так теліпали та вимахували маятниками, що страх було дивитись. Але що було найгірше, так це те, що ні коти, ні свині вже не хотіли миритися з поведінкою маленьких годинничків, прив’язаних до їхніх хвостів, і з обурення гасали по всьому містечку, дряпались і тицькались усюди рилами, хрокали, й вищали, й нявкали, і кидались людям у обличчя, й ховалися під спідниці, і взагалі робили такий розгардіяш, що статечна людина й уявити не може. А малий негідник, очевидячки, напружував усі свої сили, щоб наробити ще більшого переполоху. Час від часу цього паскудника можна було вгледіти крізь дим. Він сидів у дзвіниці верхи на доглядачі, що лежав навзнак. У зубах той лиходій тримав мотузку від дзвона і раз по раз смикав її рухом голови, зчиняючи таке бамкання, що в мене і досі у вухах гуде, як згадаю. А на колінах у нього лежала скрипка, і він обома руками пиляв її смичком без складу й ладу, вдаючи, ніби грає, лобуряка, “Джуді О’Фленеген і Падді О’Раферті”[4].
В таких прикрих обставинах я покинув з огидою містечко, а тепер закликаю на поміч усіх шанувальників точного часу й квашеної капусти. їдьмо туди цілим загоном і відновімо давній лад у Котторагоддіні, викинувши того шибздика геть із дзвіниці.
© ЛІСНЯК Ю. Я.,переклад з англійської, 1992.
© ЛІСНЯК Ю. Я.,переклад з англійської, 1992.