велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.

А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.

— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.

Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:

— Вона дуже молода.

— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.

Перед будинком загальмувала машина.

— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.

Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.

— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.

2

Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко — той, всупереч своєму прізвищу^[1], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.

— Доброго ранку, Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.

— Це… це… — Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. — Це просто неймовірно!.. Фантастично!

— Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка?

— Анітрохи. Зроду її не бачив.

— Може, дворецький знає? — спитав інспектор Слек.

— Лоррімер не може до тями прийти, як і я.

— Гм, цікаво, — мовив інспектор.

— У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? — запропонував полковник Бентрі.

— Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину… Ага, ось і він!

Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок — поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному — один із них був з фотоапаратом.

— Усі зібралися? — спитав начальник поліції. — Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.

— Це неймовірно! — простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.

— Так, так, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.

— Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.

— Міс Марпл?! — Начальник поліції так і вкляк на місці. — Навіщо?

— Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло?

— А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, — усміхнувся полковник Мелчетт. — Ця міс Марпл — справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?

— То була справа інша, — промовив інспектор Слек.

— Інша?

— То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в містечку. Але тут вона не потягне.

— Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, — сухо зауважив Мелчетт.

— Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.

А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:

— То як, Джейн?

Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:

— Вам це що-небудь нагадує? — з надією допитувалася місіс Бентрі.

Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.

— Ні, — замислено відповіла міс Марпл, — нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четті — Іді. Пригадуєте? Але тільки тому, що ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, — розвивала свою думку міс Марпл, — Іді теж полюбляла дешеву пишноту.

— Ви маєте на увазі її одяг? — уточнила місіс Бентрі.

— Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.

— Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, — мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: — Стривайте, а що сталося з Іді?

— Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там їй, гадаю, нівроку, — відповіла міс Марпл.

Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.

— Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, — здивовано промовила вона згодом. — Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?

— Навряд щоб так одягалися на крадіжку, — замислено сказала міс Марпл.

— Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого. такого й близько немає.

— Н-немає, — непевно погодилася міс Марпл.

— Вам щось спало на думку, Джейн? — одразу пожвавішала місіс Бентрі.

— Цікаво, а…

— Що?

— Безіл Блейк.

— Ну що ви! — гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: — Я знаю його матір.

Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:

— Я вас розумію.

— Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на живці.

— Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, — заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.

— Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, — провадила місіс Бентрі, — мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я