Е. Сетон-Томпсон Маленькі дикуни (повість)

Я пережив нестерпні муки спраги

І викопав криницю в чистім полі,

Щоб в неї кожен пити міг.

Е. С. Т.

Ернст Сетон-Томпсон (1860–1946) народився в Англії. Коли йому було шість років, сім’я його переїжджає до Канади на незаселені землі.

Безкраї степи, непрохідні незаймані ліси Канади дають можливість Сетону зблизька спостерігати за життям птахів і тварин. Разом із своїм братом він поселяється на річці Ассінібойн (Канада) і протягом трьох років вивчає рослинний і тваринний світ басейну цієї річки.

Ернст Сетон-Томпсон — природжений натураліст. Все, що він робив, було осяяне одним великим почуттям, підкорене одній меті — пізнанню природи, проникненню в її таємниці.

Пристрасна любов до природи зігрівала талант Сетона-Томпсона. Своїх улюблених героїв — диких тварин — він змальовує всіма засобами мистецтва — художнім словом, живописом, він ліпить їх, передає їх настрої з допомогою музики…

Повість «Маленькі дикуни» яскраво відбиває любов Сетона-Томпсона до природи. Непереможне прагнення пізнати, вивчити, зрозуміти все живе, кожну рослину, кожну пташку чи тварину втілене в образі хлопчика Яна, в якого чимало рис самого автора. Ян так само, як колись молодий Сетон, прагне вирватись на лоно природи, досхочу милуватись її красою, а коли це Йому вдається — щастю хлопчика немає меж.

Повість «Маленькі дикуни» можна назвати невеличкою енциклопедією натураліста. Проте за своїм сюжетом і композицією це високохудожній твір, цікавий і для дітей і для дорослих.

Частина перша Долина Яна

І ПЕРШІ ПРОБЛИСКИ

Як майже всі хлопчики його віку, дванадцятирічний Ян страшенно захоплювався індійцями та мріяв про дике, пригодницьке життя на лоні природи. Але, на відміну від інших, у нього це захоплення не згасало з роками. Навпаки, підростаючи, він дедалі з більшим задоволенням збирав усе, що стосувалося індійців, і безперервно поповнював свої знання про життя лісу.

Батько Яна постійно відчував скруту. Він був людиною світського виховання, але безтурботним, нездатним до діла чоловіком, дуже послужливим до інших і надто вимогливим у своїй власній родині. Він ніколи не схвалював лісових прогулянок сина і, нарешті, зовсім заборонив їх, коли вирішив, що це може завадити його навчанню.

Та не було жодних підстав винуватити Яна в тому, що він нехтує школою. Хлопчик вважався першим учнем, хоч був молодшим за багатьох у класі. Ян дуже любив читати, але найбільше зігрівали його серце книжки з природничої історії та правдиві розповіді про індійців. Однак такі книжки траплялись йому рідко, їх взагалі в той час було дуже мало, навіть у міській бібліотеці,— кілька підручників з природознавства, два чи три романи Фенімора Купера та й усе. Зате вже ці книжки Ян вивчив мало не напам’ять!

Ян був слухняним і сором’язливим хлопчиком, проте нерозумний наказ облишити те, що було, власне, його життям, міг вплинути на нього якнайгірше: хлопець одразу робився впертим і незговірливим.

Ян занадто боявся батька, щоб відкрито порушити його заборону, але при кожній найменшій нагоді нишком тікав у ліс чи в поле і, знайшовши там нову пташинку чи якусь невідому йому рослину, аж тремтів від змішаного почуття невимовної радості та страждання. А страждав він тому, що не знав ні їх назв, ані їх життя.

Гостра цікавість до тварин була непереборною пристрастю Яна, і саме ця пристрасть примушувала його ходити до школи та повертатися додому не як люди ходять, а далекими манівцями. Так він щодня проходив повз ресторанчик, де у вікні-вітрині красувалася реклама з зображенням двох тер’єрів, що переслідують щура. На протилежному боці вулиці в тютюновій крамничці Ян бачив прекрасний малюнок слона, навантаженого тютюном. Ще трохи збочивши з дороги, він потрапляв у торговий ряд дичиною і задивлявся там на диких качок, а особливо довго — на чучело, зроблене з голови справжнього оленя. А далі йшов хутряний магазин з дивовижним чучелом ведмедя.

В іншому кінці міста Ян забрідав на постоялий двір, де, за чутками, хазяйський собака колись задушив єнота. А ще на одній вулиці він знав будинок з високою верандою, під якою, за відомостями Яна, тримали на цепу живого ведмедя. Ян ніколи не бачив самого ведмедя. Та його, до речі, давнісінько уже й на світі не було. І все ж таки хлопчик любив прогулятися повз цей будинок.

Серед школярів молодших класів ходила легенда, що на схрещенні вулиць Пембертон і Гранд-стріт багато років тому було вбито тхора, але ще й досі вогкими вечорами чується його запах. Ян завжди зупинявся тут у вогкі, гнилі вечори і з насолодою принюхувався до запаху тхора. Навіть коли з’ясувалось, що джерелом запаху є несправні каналізаційні труби, з яких просочується газ, він і тоді не втратив насолоди.

Яну не прощали усіх цих слабостей, і хлопець червонів по самі вуха, коли старший брат вичитував йому за всі його дивацтва. Проте Ян знав одне: без цього він жити не може.

Але найбільшим чудом була крамничка, що її тримав на головній вулиці міста майстер чучел на прізвище Сандер. Притуляючись обличчям до скла, що аж кінчик носа плюснувся й білів, Ян цілими годинами не відривав очей від вітрини. Там було з десяток голів лисиць та кішок з хижо вищиреними зубами і з півсотні прекрасних птахів. Сама природа могла б повчитися на цій вітрині,— так принадно була тут виставлена і пригладжена кожна пір’їнка!

Всіх чучел було, мабуть, з півсотні, та тільки дванадцять з них мали на собі ярлики з назвами. Але й це було вже справжнім щастям для Яна. Він прочитав:

ОРЛАН КУРІПКА

і назви цих птахів назавжди закарбувалися в його пам’яті. Щоправда, це ще не гарантувало Яна від помилок у майбутньому, бо, наприклад, один ярлик говорив про співочого дрозда, а насправді то було чучело звичайнісінького сірого дрозда.

Крайній птах у верхньому ряду мав суцільно коричневе оперення, білі груди і довгий хвіст. Ярлик на ньому був пришпилений так, що знадвору його не вдавалось прочитати, і Ян щодня приходив до вікна подивитись, чи не повернули його зручніше. Та ярлик усе не повертали, і хлопчик не міг дізнатися, що ж то за птах.

Минув цілий рік, навіть більш, і в Яна визрів одчайдушний план. Хлопчик задумав не що інше, як просто зайти в крамничку!

Потім ще кілька місяців Ян