Литвек - электронная библиотека >> Світлана Касьянова >> Современная проза >> Моя мурашина правда >> страница 16
Наталією Гончаровою, а я — Пушкіним. Мені дід показував картинку. Вона така гарна і трішки на тебе схожа. А ти знаєш, як він її любив?

— Як?

— Ех ти, нічого не знаєш. — Сашко навколішки рвав лопухи кролям. — Може, і вона не знала. Мені дід розказував, що він так її любив, так любив, а потім стрілявся. І його вбили.

— Якщо ми так зробимо завтра, то післязавтра тебе вб'ють? — застигла з лопухом Наталчина рука.

— Ні. Я ще буду любити, а потім піду стрілятись.

— А якщо ти не попадеш?

Сашко подумав.

— Він же попав. А я ж буду Пушкіним. І не обов'язково попадати, все одно, — сказав майже пошепки. — Ну, я побіг, баба Дуся вже кличе. А завтра зайду. Чуєш?

— Чую, — зітхнула Наталка.

Другого дня, вранці, вони пішли шукати мурашника.

Сашко ніс у жмені цукерку, якою треба було заманювати мурах, цукерка розтавала, і він часто облизував долоню. Нарешті знайшли невеликого горбика, що ворушився трісочками й мурахами. Сашко зламав хворостину і почав її мастити цукеркою.

— Вони полізуть по хворостині тобі на ніс і почнуть їсти цукерку, а під нею ластовиння.

Наталчина цікавість злякалася, вона зітхнула, подивилась на небо, наче треба було кудись іти.

— Це — не боляче, бо мурахи дуже малі, — заспокоїв Сашко.

Він намастив Наталі носа, приладнав хворостину і почав чекати. Мурахи бігали, збиралися купками, до носа жодна і не думала бігти. Сашко струсив одну дуже цікаву мураху з коліна, витер хворостину сорочкою і більше наквацяв Наталці носа. Мурахи побігли по хворостині, одна добігла до носа і привела за собою цілу купу подруг. Деякі почали їсти цукерку, а дві хотіли залізти в носа, і Наталя весь час здмухувала. Потім усі мурахи захвилювалися, забігали й забули про цукерку. Наталці набридло, і вона поскидала їх на землю.

— Якісь дурні мурахи, — буркнув Сашко. Дівчинка зітхнула. Їй огиділо ластовиння, мурахи, набрид Сашко, і вона мовчки пішла долиною.

Сашко наздогнав її, пішов поряд.

— А Туля вчора зробив нового самопала, — почав Сашко, заглядаючи їй в обличчя. — Сказав, що хоче підстрелити велику собаку і пошити шубу на зиму. Самопал так голосно бахкає, Туля хвалився, що нікого не боїться.

Наталка зиркнула на нього, на сорочку з плямами від цукерки і побігла. Сухі стебла боляче шмагали по колінах, а вона бігла швидше й швидше, щоб вітер задув сльози назад в очі, а вони чомусь, навпаки, збігали по щоках аж до вух. Зупинилася біля хати. А якщо мати вдома запитає, чого плакала? Наталка зачерпнула з бочки дощової води, мазнула по обличчі, витерлась подолом. Вдома нікого не було. Вона зняла з гвіздка старе пальто, постелила біля яблуні, за хатою.

«А хмаринки теж без ластовиння, — думала Наталка, лежачи в тіні. — А може, тут розумніші комахи?» Але було тихо, вітерець досушував умитого носа, а сонце гралося з ластовинням, і якась кузька все лазила по вусі.

— А мурахи справді, дурні, — здивовано почула Наталя свій голос.

— Ні, ми не дурні, — загомоніли мурахи. — Ми не хочемо, щоб Сашка вбили, бо він добрий, пригостив цукеркою. Коли в тебе зникне ластовиння, його вб'ють.

«Справді, — подумала Наталя. — Але ж я дуже хочу бути гарною».

— Ти й так гарна, — зашуміли мурахи.

— З ластовинням ти схожа на сонечко. А хіба сонечко не гарне?

Раптом мурахи забігали.

— Сашка вбили, — пройшов гомін. — Тепер він не піде у третій клас… — А як він її любив…

— Сашко, — повзли сумні гусениці.

— Вбили, вбили, — повторювали сухі полини.

— Це ж через мене, — Наталка скрикнула і… прокинулась.

Сонце обминуло яблуню і нестерпно пекло, навіть кури поховалися. З заводу робітники йшли на обід. Розімлілі коники сюрчали сумно-сумно.

— А може… — Наталка кинулась до хати, забувши про пальто, на якому зразу ж примостився коник-стрибунець.

— Наталю, ой-ой-йо, як ти спекла лице, — похитала головою мати. — Зараз же помасти молоком, бо до вечора все ластовиння облізе, — посміхнулась вона.

— А що, його зовсім не видно? — Наталка підбігла до дзеркала. — Ой, — здивовано застигла.

— Ма, а Пушкіна справді, вбили?

— Пушкіна? А навіщо тобі? По-моєму.

— А чого?

— Не знаю, — відмахнулась мати.

Наталка раптом змила під краном молоко і вибігла з хати.

«Далось їй те ластовиння… і Пушкін, — подумала мати. — Через місяць у другий клас, а їй…», — мати знизала плечима.

Наталка побігла до старої водокачки, де часто збиралися хлопчаки. Сашка там не було. «А якщо я його знайду, Сашко скаже, що ластовиння майже не видно, що воно згоріло, і тоді захоче любити. А потім скаже, що завтра чи післязавтра буде стрілятись. Ні! Ні! — Наталя зірвала листочок чистотілу і, дивлячись у темне дно джерела, поробила цяточки по гарячому носі. — А Туля вчора зробив нового самопала, — злякалась вона. — Треба знайти його і попросити, щоб не вбивав, а Сашка далі заводу самого не пускати. Якщо ластовиння справді, згоріло, я буду щодня малювати його чистотілом, поки Сашко не виросте і не стане льотчиком. І його ніхто не вб'є. Ніколи!»

Автор про себе:

Народилася на Вінниччині. Закінчила середню та музичну школи. Хотіла займатися кіно, а вступила на українську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка.

Працювала на Донеччині у 1988–1991 роках викладачем української та дитячої літератури.

1996 року захистила кандидатську дисертацію по творчості Олександра Довженка. Зараз працюю на недержавному телебаченні.

Не веду щоденників, але люблю читати записи цікавих людей.

Не думаю, що література буває жіноча і ще якась. Література живе за своїми внутрішніми законами, їй байдуже, хто пише, але ЇЇ не можна змусити стати доброю чи поганою.