кімнати з умивальником, крізь широке вікно було видно ту чудернацьку карусель, а отуди, значить туалет. Приречено розставивши руки, Іван чекав поки жінка розщібала ґудзики, стягала з нього таке важке пальто. Почепивши на гачок, відкрутила кран, взяла щітку.

Він підійшов, підставив долоні під холодний струмінь, мурашки зі спини перебігли на груди, зчепилися в клубок, розгризаючи оболонку, під якою він тамував лють, — хоч би вона щось сказала, чи що.

— Чим ви займаєтеся?

— Хто? — Жінка раптово повернула голову, здивовано подивилася на нього.

— Тут, — Іван показав мокрою долонею на карусель за шибою.

— Майстер пояснить, — знизала плечима, наче запитав про якусь дурницю, взялася далі чистити пальто.

Притулившись плечем до кахляної стіни, стискував кулаки, ніби вичавлював з них воду, а вона і справді скапувала. Струсив з долонь краплі, потер пальці, мовчки підійшов до дверей туалету, запитально глянув на жінку. Її рука застигла зі щіткою. Жінка перевела погляд на плече Івана, кинулася дочищати пальто, напружено приглядаючись до правильності своїх рухів.

Це справді був туалет, хлопець роззирнувся, розщібнув штани, покотив погляд по стіні, відчуваючи холод долоні. — «А, може, треба було б її трахнути? Хто б шукав у такому тлумі людей». — Сплюнув в унітаз, натиснув великим пальцем на хромоване кільце — бачок, як скажений звір, загарчав, викидаючи з себе воду. — «Тобі зараз легше», — подумав, защібаючись. Вийшов з туалету, клацнув вимикачем.

Жінка стояла, спершись сідницями до умивальника. Вона зміряла Івана поглядом, хмикнула.

— Ну і дурень, — кинула на столик щітку і вийшла.

Він закопилив губу, встромив кулаки до кишень, провів її поглядом, підійшов, розглядаючи пальто. — «Мабуть, дурень, але є обідня перерва, подумав, — можливо».

— Перерву на обід ви зробите, коли відчуєте голод, — ступаючи маленькими кроками, майстер вів Івана між столами, розставленими хаотично, наче нашвидкуруч.

«А якщо я вже голодний?»

— Спочатку я покажу вам, що робити, — м'який, майже без інтонацій, голос діяв заспокійливо.

«І що ж з цього усього вийде?»

— Я впевнений, що ви ніколи такого не бачили, а тим більше не робили. Ось, дивіться. — Майстер тицяв пухкенькими пальцями то на стіл, то на шмаття з дротиків і мотузочок, які звисали з жолоба, але ні до чого не торкався. — Це така інструкція, — на столі лежав жовтавий папірець з дрібно надрукованим текстом.

Іван примружився, напружуючи зір, але не міг розібрати.

«Наче вкладка до ліків».

— Справді це дивовижна річ, — майстер скинув кошлатими бровами.

Іван потягнувся рукою до папірця.

— Хвилинку! — Майстер зупинив його рух. — Спочатку ви повинні сісти, щоб жолоб зупинився на рівні ваших грудей, — він якось пом'явся. — Ви тут наче на окраїні, але ваша робота дуже важлива.

Іван сів у крісло, кинувши погляд на своє пальто, яке почепив на довжелезній вішалці на стіні.

— Нічого не треба боятися. — Майстер знову заговорив м'яким голосом, наче зсередини в ньому забриніла музика. — Все просто, ви тільки мусите пам'ятати попереднє число, як в таблиці множення.

Хлопець глянув на папірець, але поки-ще не міг поєднати слова майстра з тим, що написано.

«Чортівня якась, якщо вірити, що за таке непогано платять».

— Ви повинні впевнитись, що робите правильно, а ваша робота справді дуже важлива. — Майстер пожував губами. — І цінна.

Іван торкнувся жолоба, здалося, ще ця пластико-металева річ загуділа, або була під напругою. Майстер блаженно заплющив очі, як наркоман, що вийняв з вени шприц.

— От бачите, вам хочеться осягнути якою буде ваша робота.

— А що з усього цього буде? — хлопець провів поглядом жолоб, що зник над головою.

Той, наче прокинувся, злякано зиркнув на Івана.

— Це незвичайно. Усі дивуватимуться, коли роботу буде закінчено. Зусилля кожного рівня зіллються в таку дивовижну квітку.

— Яку квітку? — Стало смішно, — Реклама?

Майстер нахилив голову до плеча, погрався металевими звуками у кишені.

— Зараз це таємниця.

— Ясно, — Іван придивився до рядочків літер на папірці.

Старий доліпив посмішку, ступив крок убік і розчинився.

«Отакої. — Зітхнув Іван, — нічого кращого ти не міг обрати. Хіба не можна оце все зробити якимись станками, чи обов'язково робити вручну?» — Торкнувся шмаття з жолоба, воно ожило, накрутилося на пальці, вчепилося, присмоктуючись. Висмикнув пальці. Шмаття розчепірилося, наче наелектризоване, засмикалося конвульсивне, повільно обвисло, втрачаючи силу. Він побарабанив пальцями по столі, з-під пальців вилетіла коротка неприродно засушена черга звуків. Глянув на папірець. — «Наступне число повинно бути обов'язково більшим за попереднє, для цього…» — Іван глянув на сусідні столи.

Огрядний чоловік з обвислими вусами зосереджено рахував дротики з жолоба, але вони плуталися, він знову брав їх в один жмуток, відокремлював один за одним, зсунувши брови.

«Якщо на третьому рівні число зменшується, ви автоматично опиняєтеся на нижчому — другому рівні». — Хлопець провів долонею по волоссю воно чомусь здалося чужим, чи рука чиясь, не своя власна. Торкнувшись жолоба, він штовхнув його вгору, той повільно зрушив з місця — стало, наче легше дихати. Але, як по команді, усі жолоби повільно почали підійматися, хтось ніби зсередини, з того чудернацького яйця почав змотувати оті дрото-мотузки і скоро ця конструкція стала зовсім схожою на розібрану карусель чи каркас шапіто.

Чоловік з вусами рахував якийсь дріб'язок, насипаний купкою на столі. Одним пальцем відгонив одне за одним брязкальце, мініатюрну лампочку, різнокольорові кружальця, якесь довгасте чортзна-що. Іван всміхнувся, скосив погляд — біля його столу в коробці було насипано такого ж. — «Я теж повинен це перерахувати?» — Глянув на аркушик, але там не було такого пункту.

В залі почався ледь помітний рух. Іван взявся рукою за коробку, мабуть, треба перелічити, та рука завмерла. Ніколи не бачив, щоб люди так вставали і потягалися, ніби нікого не помічали, чоловіки перевіряли ширінки, жінки крізь одяг поправляли бретельки білизни, навіть вусань (можливо, батько трьох дівчаток) позіхнув на всю горлянку, обхопивши долонями потилицю, розвернувши лікті. Іванові раптом теж захотілося розвести руки аж до хрусту в суглобах, напружити сідниці, але якась невідома сила не відпускала зі стільця. Цей повільний рух величезної хвилеподібної маси людей приковував погляд, відкривав вигини тіла під робами, ковзав широкими спинами. Задерті догори жолоби наче трохи відкрили обшир, відпустили рух і він, підкоряючись цій короткій свободі, творив жести,