співчував йому: людина збожеволіла не на ґрунті фізики, а нормально, як багато божеволіють, від нерозділеного кохання. Втратити розум від фізики неґречно, непристойно — це наука, її вивчають. А від кохання, що ж — від кохання можна…

— Наступного ранку, — глухий голос незнайомця перебив мої роздуми, — мені було дуже важко пояснити шефові й колегам причину зникнення сейфа, куртки й інших речей. А як пояснити погром у лабораторії? Я вирішив розповісти все, що було насправді, так, як оце вам щойно. І розповів. З того часу я на обліку. А Вона… і вони, і ті, інші… і сановні наставники їх… Нічого, нічого, мовчок.

Він замовк і похнюпився.

— Н-да, життя… — зітхнув я, щоб якось розрядити гнітючу. паузу, — і чого тільки в ньому не трапляється. Та ви не бідкайтесь так, все якось владнається.

— Що? Га?.. То ви мені співчуваєте? — він підвів голову.

— Звичайно. Від щирого серця.

— Отже, вірите! — в його очах з’явився той самий блиск. — О, це було б чудово. Адже вірите, так?

— М-м… ну, чому б і ні. Буває.

— О, це прекрасно! Я відразу вгадав у вас людину, котра зможе допомогти. Ні-ні, від вас нічого такого не вимагається. Просто, розумієте, я заблукав у океані фазових зсувів, зостався, так би мовити, без вітрил і керма. А мені час повертатися туди, де мене ждуть… і підлеглі, і наставники, і ті троє у стаціонарі. Ні, ви не подумайте, я вас не обманював, я лише на обліку, але часто провідував їх, щоб поговорити про проблеми фазових просторів і сучасної фізики. Я ж завдяки зсувам крізь стіни — запросто — ну, ви здогадуєтесь як: підійти впритул до стіни, зсунутись по фазі туди, де її нема, крок вперед, потім по фазі в попередній проміжок — і ти дома. Дуже зручно, чи не так?

У голосі незнайомця наростало збудження, він почав повільно присовуватися до мене. Його очі горіли гіпнотичним чорним світлом. Я трохи відсунувся, потім ще трохи, ще, поки не відчув краєчок лавки і розгублено підвівся. Він також.

— Зрозумійте, мені необхідно зорієнтуватися — напосідав незнайомець, — бо я знову невідь-куди потраплю. А зробити це без установки можна лише через людину… таку, що вірить, розуміє, співчуває — як ось ви. Ну, людина людині — Друг, товариш, брат. Ви для мене резонатор, я для вас — тік-так, тік-так. Я знаю, що розумом ви не все ще сприйняли, але почуттями, душею, уявою — адже так? Мене ж, любий друже, Вона чекає! Розумієте?! То як, згода?

— Е… А… але… — ошелешений я позадкував, у голові билось: «Поможіть!», та кого тут було кликати — на алеї ні душі.

— Ви не бійтеся, вам тільки лоскотно трохи буде. Почнемо? Га? Зрозумійте ж нарешті, мені треба туди, до себе, до Неї! Я хочу полинути в блакитний зеніт, там моя точка… Тік-так, тік-так, тік-так, дз-з-з! Тік-так-тік-так-тік-так-дз-з-з-з!

Він почав ритмічно і разом з тим якось, наче цілячись, розхитуватись, примірятися, наближаючись до мене. Голос перейшов на контрабасовий звук, знизився майже до інфрачастот, став відбиватися звідусіль дивовижною реверберацією, немов відлуння в ущелині. Фігура незнайомця раптом почала втрачати контури, ставати прозорою. Крізь неї я побачив лавку з газетою, урну, дерева… І ось він зник. Я відчув, як щось наче занурювалось в мене.

…І сходило бузкове Сонце серед алмазних стрімчаків, над якими ширяли чотирикрилі рожеві птахи. І наді мною зависло зоряне небо з незнайомим малюнком сузір’їв: прямо над головою палали в квадраті чотири зірки, кожна яскравіша від Сіріуса, але вмить потьмяніли, зробилися малиновими, вишневими. І замість згасаючих спалахували в темряві нові зірки. Летіли поміж них, сяючи зеленими конусами комети. Картина змінилась: мармурова колонада, сиві цівки диму від запашних курінь, долілиць розпростерлись якісь темношкірі в чалмах. Згинуло й це. І вже палав за напівпрозорими деревами фіолетовий небокрай, крізь ранковий серпанок бовваніли над горизонтом два Місяці — в одного серп більший, в другого — менший…

«Що, непогані краєвиди, га? — долинув до мене зсередини, наче здалека, голос мого недавнього співрозмовника. — Дуже вдячний, я зорієнтувався, прощавайте! Тік-так, тік-так, тік-так-дз-з-з-з…»

Голос повільно розтанув. Зірки, Місяці, колони, гори — все злилося в швидкий танок,

Я сидів на лавці. Поруч лежала газета.

Переклад з російської

Михайла СЕМЕНЮКА