кулаки, шепочу: «Все буде добре! Все буде добре! Все буде добре! »Як заклинання.

Ех і дурило ж я - не знаю жодної молитви! А мене ж бабуся вчила!

Хоч я піонер ... і не вірю, звичайно, а як би тепер придалося! Ось таке ж було зі мною, коли я вперше наважився стрибнути в річку з самої верхівки верби. Я стояв на сучку і дивився вниз, і мені здавалося, що серце моє вже вирвалося з грудей і летить в воду, а я все ще стояв, вчепившись в вербу, і не міг відірватися. Голова йшла обертом, і в животі тенькало ... І все ж це були дитячі іграшки у порівнянні з тим, що мене чекало. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби - з телевізійної вежі стрибнув би, тільки б усе обійшлося ...

- Ха-ха-ха-ха! - Гримнув реготом зал. Ось бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило ...

«Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде добре! Все буде добре! Ось зараз глядачі знову повинні засміятися ... »

- Х-ха-ха-ха!

«Ну от, а я, дурень, боюсь!» Наш вихід все ближче і ближче ... Ось уже зараз, зараз ... Як тільки Карафолька скаже ... Під!

- «Так і чекаєш, що ось відчиняться двері - і шасть ...» Всередині у мене щось йокнуло, я рвонувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.

- «Надзвичайна подія», - відчайдушно гаркает Ява.

- «Несподівана звістка», - точно так же гаркаю я.

- «Що? що таке? »- сполошилися всі, хто був на сцені.

Вийшло дуже здорово. Зал завмер.

- «Непередбачене справа, - знову кричу я, - приходимо в готель ...» - «Приходимо з Петром Івановичем в готель ...» - перебиває мене Ява.

Зал мовчить.

«Ай да молодці! Ну і молодці ж ми! »- Миготить у мене в голові. Поглядом переможця обвожу зал, бачу десятки очей, спрямованих на мене і ...

- Е! - Кажу, перебиваючи Яву. Я добре знав, що повинен в цей момент сказати «Е». Але далі ... Немов хтось у вухо мені раптом - фф-фу! І всі з моєї голови через інше вухо - фф-фють! - І пусто. Як у дірці. І жодного слова немає. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного - наче я теля і не знаю людської мови. Тільки ось це «е» в голові і залишилося й гулко перекочується там, стукаючись про череп.

- Е! - Повторюю я і дивлюся на Яву.

А він дивиться на мене. І я здогадуюся, що в нього теж ... все з голови - фють! - І пусто. Я екаю втретє.

- Е! - Відповідає Ява, тільки щоб не мовчати. І дивимося один на одного.

- Е! - Кричу я.

- Е! - Відповідає Ява.

І знову тара очі ... В залі пирскають зі сміху. Видно, думають, що так і треба.

Он і бабуся Тріндічка розтягла в посмішці свій беззубий рот. Підборіддя її трясеться, і обличчя стало сплюснутим від сміху (скільки вже років вона не сміялася!).

- Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! .. - Гуде зал.

Кузьма висунув голову з суфлерської будки і, широко роззявляючи рот, підказує по складах, що нам говорити. Здається, і глухий його зрозумів би. Вже й городничий - Карафолька підказує, і поштмейстер - Сашка Гузь. Вже і в перших рядах зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши «Кузьму», сам почав підказувати.

Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці. А я, як недотепа-пастух, не можу зібрати їх разом. Якщо б мене в той момент запитали: «Як твоє прізвище?» - Я і то, напевно, не зміг би відповісти.

А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так і треба по п'єсі. І крізь регіт чується чийсь вигук: «Ось молодці! Ну і молодці! »Це вже занадто!

Більше витримати я не можу.

Я зриваюся з місця, збиваю по шляху якусь декорацію і вилітаю вон зі сцени ...

Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів в моїх бакенбардах.

І тільки коли опинився за селом, в лозах над річкою, я впав на траву, і катався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший напад відчаю пройшов, я побачив, що поруч зі мною катається, стогне і землю гризе мій друг Ява - Бобчинський.

Ми не сказали ні слова. Ми тільки подивилися один одному в очі. Що ж ми наробили?! Адже ми не тільки провалилися самі, зганьбилися на все село, ми підвели і всіх інших. Таку п'єсу провалили! .. Адже, як ви вже знаєте, хоч і не головні герої Бобчинський і Добчинський, а так вже написана ця геніальна п'єса, що без них - ні тпру ні ну. Ось ми зараз втекли, а там все зірвалося.

Скандал ... Паніка ... Адже не можуть дізнатися городничий - Карафолька і всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков - Кагарлицький, якого треба приймати за ревізора. Сказати це мали ми, Бобчинський і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто! Розгублено стоїть на сцені талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші актори стоять, як пришиблені. А за сценою, так і носа на неї не висунувши, страждає найталановитіший з нас Коля Кагарлицький. Ах, який же він був Хлестаков на репетиціях! І звідки у нього все це бралося! .. А адже раніше такий тихий був і непомітний ... Ми його й за хлопця не вважали. Ні з дерева у воду пірнути, ні вікно з рогатки вибити ... уткнется ніс в книгу і сидить собі під грушею мовчки. А на сцені таке виробляв, що тільки ах! .. І тепер ніхто цього не побачить.

І знаменитий предок зоотехніка бабка Тріндічка, яка за сто років, може, вперше зібралася культурно розважитись, попленталася додому цвіркунів на печі слухати. Незадоволена і похмура розходиться публіка по хатах. Лає на всі заставки цей примхливий і ненадійний театр, який так сильно залежить навіть від самих що ні на є паршивенький акторів.

А ці самі актори лежать в цей час па траві, дивляться в небо, де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.

Ну як же тепер показатися людям?! Як дивитися в очі їм?! Як взагалі жити на світі після цього?! Ох, що ж ми наробили! ..

От біда! ..

І навіщо ми тільки придумали цей ВХАТ на свою голову!

Адже жили ми безтурботно і весело.

І що нам потрібно було?!

В Америку захотілося? На гастролі? Вінків лаврових? Оплесків?

Шібздікі нещасні! Ляпаси вам замість оплесків! ..

А все почалося з Києва. Це Київ винен. І київська міліція. І те злощасне корито. І Валька. І Максим Валер'янович. І годинник «Салют». І ... потопельник. Потопельник винен в першу чергу. Але почекайте, давайте все по порядку.

Глава II. Випадок в метро. «Космонавт». Конфлікт з київською міліцією.

Минулого літа ми приїхали до Києва. На цілий місяць. В гості до моїх рідних - дядькові і тітці. От було здорово! Ми весь рік мріяли про це. Не те щоб ми ніколи не бували в Києві - бували. Ява один раз, а я так навіть два. Але тоді, в перший раз, ми були всім класом на екскурсії. І то тільки два дні. А вдруге я був один, без Яви, Але це ж не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, яку не можна розділити зі своїм кращим другом, - не повна радість. І навіть не половинка. А якась четвертинка.

Якщо ви тільки що приїхали до Києва, з чого ви