- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (88) »
Брати КАПРАНОВИ РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯ Хулігансько-філософський роман
Розмір має значення
— Коза кричала нелюдським голосом, — філософськи зауважив я і потягнувся по навушники плеєра. А з вулиці, заповнюючи кожен кубічний сантиметр моєї кімнати і сягаючи навіть міжклітинного простору тіла, линув справжній український скандал. — Ой, людоньки добрі, що вона зі мною зробила! Як я тепер сусідам в очі буду дивитися?! А ти чого мовчиш? Це що, не твоя донька? Скажи їй… Гармонійні звуки «Юпітеріанської кантати» врятували мої вуха, а головне — мозок від вибуху, який от-от мав статися під впливом ультразвукових гармонік сусідчиного голосу. Класичні мелодії швидко заспокоюють, навіть у сучасній обробці. До речі, непогане аранжування — лаконічно і без зайвих викрутасів. Єдине, що викликає подив, — це систематичні стрибки теми в однойменний мінор. Наскільки пам’ятаю, геть відсутні в класичній партитурі. Чи все ж таки там було щось подібне? Сумніви належало розвіяти негайно, і я запустив у мережу пошук академічного варіанту виконання — наприклад, Зведеним міжпланетним оркестром. Все-таки з часів студіювання музичної літератури, а було це на третьому курсі Академії Української Галактичної Служби, минуло… Господи, та вже п’ять років! — Бі-і-іп, — мережа звітувала про успішне завершення пошуку. Ну, то що там… Аби зосередитись, я на хвилинку вимкнув звук і мало не вистрибнув з фотеля. — Ма-мо-о-о-о! Чесне сло-о-во-о-о!!! Нічого у мене не було-о-о! — за голосовими даними донечка нічим не поступалася матусі. Під таким акустичним тиском я кілька секунд не міг влучити у кнопку плеєра, а тому вимушено слухав продовження сусідської драми. — Не було? А як це сталося?! Я заміж дівчиною виходила, можеш батька спитати. А ти?! Кому ти тепер така потрібна… Нарешті в навушниках зазвучала мелодія, і я вивів гучність на максимум. Уривки сусідських розборів не давали зосередитися. Не вгледіли за дочкою, тепер мають собі халепу. А втім, класичне виконання «Юпітеріанської кантати» виявилося трошки сухуватим. Моєї розосередженої уваги все-таки вистачило на те, аби помітити в частині алегро завуальовані мінорні настрої, які, певно, і надихнули автора сучасної обробки. Молодець він, слово честі, молодець. Так вдало розвинув потенціал старої мелодії! Я викликав на дисплей інформацію про автора аранжування. Та-ак. Слоненко. Варто було чекати на щось подібне. Ми, українці, любимо мінор. На кінець безплатної фонограми, як завжди, було навішано рекламного ролика. Цього разу нам пропонували диво-засіб для схуднення, який треба вживати змолоду, аби не повніти навіть після народження дитини. Дітей родити я не збирався, але рекламу дисципліновано дослухав — розумний комп’ютер давав інформацію без грошей тільки за умови повноцінного програвання комерційного треку. Навчений попереднім гірким досвідом, я ретельно зачинив вікно, і тільки потім зняв навушники. Зроблені із сатурніанського кварцу склопакети не пропускали ультразвуків. Особисто для мене сусідський скандал закінчився. Але на жаль, разом з ним закінчився і вихідний. Дзвоник спецзв’язку затремтів у самому вусі і одразу ж розродився противним голосом диспетчера: — Агенте Мамаю! Терміновий виклик. Центральний офіс, кімната 305. Центральний? Якого дідька? — Підтвердіть час прибуття. — Тридцять дві хвилини, — насправді я не мав нічого проти викликів у вихідні, проте після божественної «Юпітеріанської кантати» голос автомата здавався дещо брутальним. — Буду о тринадцятій сорок сім за київським часом. — Тринадцята сорок сім, київський підтверджую. Я рішуче смикнув блискавку куртки і заплющився. Виклик до Центрального — це серйозно. Знаючи напам’ять статути, я усвідомлював, що пряме звернення до агента повз регіональний офіс допускається тільки у випадках Загальнонаціональної Надзвичайної Події. А крім того, як і більшість агентів, я ще ніколи не був у Центральному офісі.Хижа паща Центрального автоматичного шлюзу розкрилася просто перед моїми здивованими очима. Колись я боявся навіть мріяти про таке. Але Надзвичайна Подія прирівнювала нас, простих смертних, до кола допущених. Агенте другого класу Мамай, ти потрібен Країні! І вона натомість дає тобі захмарні можливості: перепустку до святая святих УГС — Центрального офісу. Я навмисне не брав собі на думку, а що ж такого, власне, трапилося, бо досвід твердив — це тільки зайве хвилювання. Вгадати причину виклику все одно не вдасться. До того ж, перед очі великого начальства годилося з’явитися в бойовій формі, без жодних ознак стурбованості на обличчі. На своє щире здивування, у довгому коридорі я опинився сам. Ознак тотальної мобілізації вочевидь не спостерігалося. Ще більше враження справило клацання замків на дверях, до яких я наближався. Система «вела» мене коридором, автоматично блокуючи всі шляхи, окрім того, що прямував до кімнати 305. Цікаво, це мене так ретельно охороняють, а чи то все-таки ретельно охороняють від мене? Потім я зметикував, що навіть якби офіс був напханий людьми, як діжка оселедцями, за такої розумної системи я не мав би змоги їх побачити. Хіба що усі разом вийшли б до коридорів. А втім, біля деяких переходів виникали суттєві затримки, поки автоматика думала, чи пропускати мене, чи ні. Певно, там хтось-таки знаходився, хтось, кого я не повинен був бачити. Так, відчуваючи себе цілковито «під ковпаком», я дістався зазначеної у виклику мети. Кімната 305. Гладенькі сірі двері без жодної таблички. І мовчанка передбачливої автоматики. На мене чекають. Я набрав повні груди повітря і натиснув на сіру ручку. — Агент другого класу Мамай за викликом диспетчера… Фраза застрягла в горлі — я раптом згадав, що повинен був попередити свого безпосереднього начальника про виклик. І згадав про це не просто так, а через те, що саме він, мій безпосередній начальник, керівник групи районного відділку УГС на прізвисько Лях, сидів за столом навпроти дверей і дивився на мене своїми безбарвними очима. — Заходь. Я поволі зачинив двері, вигадуючи подумки якусь поважну брехню. Як годиться в таких випадках, нічого путнього на думку не спадало. Хоча сьогодні може і пронесе, бо під час Надзвичайної Події… Не пронесло. — Поясни, чому не повідомив мені про виклик, — тон начальства не віщував нічого доброго. Я набрав у груди повітря. — Винуватий. Розгубився. Поспішав. Це у мене перший виклик з Центрального. — Головне, аби не останній. — Винуватий. Лях навіщось відкрив тумбочку стола. — Давай своє посвідчення. Чи
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (88) »