істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.

За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болимира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.

Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що навколо Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, навколо Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою, чи в Середній Азії.

Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримувалися й вчені пізніших часів. Вслід за Птолемеєм, який писав, що гуни (хойни) мешкають на лівому березі Дніпра, вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським, такої самої точки зору дотримується й Адам Бременський, північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського — Гельмольда. Цей історик, який жив у середні XII сторіччя, в своїй фундаментальній праці «Хроніка слов'ян» неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його час, називають їх також Гунігардом — через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунський метрополіс (столицю), який зветься Хуе.

За його словами, земля гунів починається відразу ж за Ельбою. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, — навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, — усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі не було, а їхні рештки хто зна й скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадьярами.

Отже, слід гадати, що так звані гуни — народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось нове. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найбільшого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх європейських держав, називає «метрополісом» слов'янського світу Хуе.

Що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання «Пісні про Нібелунгів» каже, що Київ, той самий, що за Гельмольдом зветься Хуе, в сагах «Кіенуборг у Канугарді» варяги називали Самбатом, тобто збірним місцем для кораблів на Дніпрі (німецькою Sammelplatz der Boote, скорочено Sambot).

Цей Самбат не викликає ніяких сумнівів. Здається, усі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись з одним, вони повз увагу пропускають інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, — то не вигадка й не химера, а Київ.

Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання «Герварської саги» пише, що в скандинавському епосі Русь часто називається Країною гунів, а його співвітчизники віддавен називають Русь Гунегардом. І для підтвердження покликається на Саксона Граматика, який у життєпису Фродо III русів та гунів так само вважає одним народом.

Академік російської АН Л. Стефані, який у Лейпцигу видавав книгу Гельмольда «Хроніка слов'ян», твердить: Русь колись називалася Гунігардом. Але в цій книзі читаємо: «Якщо приєднати до Славонії й Угрію, чиє населення й модою, й звичаями не відрізняється од слов'ян, то територія, яку займають слов'яни, майже незмірима». Що ж, Угорщина навіть у XII столітті, після трьохсотрічного панування прийшлих мадярів, ще лишалася власне слов'янською країною. Й нічого дивного в тому, що сучасна угорська мова ввібрала в себе масу слов'янських слів, особливо культурної лексики осілих слов'ян-хліборобів.

Думки, що «гуни» — то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, який невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари канув, дотримувалися й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші — вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімом Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя він висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський вчений, чий авторитет немає потреби доводити, П. Й. Шафарик: «Не тільки видатні візантійські письменники Феофан і Кедрін словом гуни називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Тому й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам'ятках під словом гуни маються на увазі слов'яни… Так само і в північних квідах… гунські богатирі Jarisleifr — Ярослав і Jarizscar — Ярожир та інші — також виявляються слов'янами». Більше того, Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.

Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни — аборигени Європи й мають власну назву слов'ян, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Олександра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцілійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?

Звернімося ж до історії.

Говорячи про стосунки греків з гунами, Пріск свідчить про те, що імператором Феодосієм II, «крім того, було наказано передати гунському цареві усно, що він не повинен вимагати, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його предків, ні за інших правителів Скіфської землі». Й зразу ж наводяться слова грецького чиновника Вікілли, який каже: «В ромеїв уже нема жодного втікача з числа скіфського народу, всі вони видані. Аттіла, спалахнувши гнівом, ще дужче лаявся, бо втікачів з його народу в ромеїв багато».

Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдавніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ — скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, —