Литвек - электронная библиотека >> Ота Шафранек >> Детская фантастика >> Ге, людина з Моого >> страница 3
дочекатися. Хіба це розвага для семикласника!

Зненацька з-за дощової завіси тихо виплив мій небачений повіз. Ми були для нього чарівне видиво — скляний автомобільчик і я.

Що було далі, ви вже знаєте.

Для радості Ладіславові не треба було більше нічого, крім того, що він бачив і чув. Коли ми з малярем запросили його на підвечірок, він не вагаючись погодився, але минуло ще кілька секунд, поки він утямив, що поїде з нами в небесному автомобільчику.

Його пухкі губки розтулилися, очі заблищали з захоплення. На радощах він хотів перекинутись. Упав навколішки й плеснув руками по вогкій землі. А тоді заревів. Нехай ніхто не гнівається на нього, що перекид йому не вдався. Перегодя я довідавсь, що Ладіслав не такий здоровий, щоб ходити на фізкультуру і займатися спортом. Не може ж кожен бути удатний до всього, і Ладіслав — тільки опецькуватий учений.

Геленка прийняла наше запрошення, як гоже дамі, — ледь уклонилася й мовила: «Будь ласка». І спустила темні вії, щоб ми не бачили, як вона невимовно зраділа. Мимохіть усміхнулася, закусивши спідню губу.

В автомобільчику Ладіслав сидів обік мене. Йому не хотілося провадити жодних розмов, бо вони псували б йому радість від їзди. Я ж, навпаки, в авто охоче гуторю. Мені до мислі попутник, який коли вже він не балакучий, то принаймні співає.

Нас чекав шлях через усю Прагу. Маляр почав оповідати про своє дитинство. Я не хочу позбавляти вас бодай одного слова з його оповіді. Подібну історію не так часто можна почути.


5 ЯК МАЛЯР ВИТІШИВ СПЕРШУ СЕБЕ, А ПОТІМ КАРОЛІНУ. ЧОМУ БАТЬКИ НЕ БЕРУТЬ ВЗІРЕЦЬ ІЗ ДІТЕЙ?


— Я, коли мені пішов дев'ятий рік, — почав маляр, — був уже батьком дворічної Кароліни.

Ми всі зареготали. Навіть Ладіслав і той перестав стежити за кермом, спідометром та дорогою, що бігла нам навстріч. Сміючись, він обернувся до маляра й закричав:

— Ну ні, цього я ще не зажив. Вам у сім років народилося дитя? Щось не йметься віри. Як це?

— Щоб ти здивувався ще дужче, — мовив маляр, — я скажу тобі, що я став і його матір'ю. Але тоді, коли народилася Кароліна, я був лише її братом.

Радше розповім усе по черзі, бо ви нічого не зрозумієте.

Мої батьки були не багаті й не бідні, не робітники й не урядники, не рільники й не крамарі. Мати була приборкувачка хижих звірів, а батько — художник-моменталіст. Обоє, звісно, виступали в цирку. Про матір казали, що вона — найчарівніша приборкувачка на світі. Була вона висока, поставна, з великими золотавими очима. Леви боялися її позору. Їй не треба було гамувати їх батогом чи залізним прутом — вона веліла їм очима. Чи бачили ви коли-небудь номер із дикими звірами? Тунелем із залізних грат спершу вибігають звірі, відтак з'являється приборкувач. Мати виїздила на першому левові й читала газету. Гучні оплески, завше грім оплесків. Вона зіскакувала долі, й леви бігли до своїх табуретів,

Мати зодягалася, як для їзди верхи — чоботи, рейтузи, циліндр. Коли леви всідалися кружкома, мати кидала циліндр на голову Диктаторові, — то був наш найстарший і найкращий лев. Диктатор зводився на задні лапи, і циліндр надавав йому доволі кумедного вигляду, — точнісінько тобі старий дипломат. Наприкінці одного виступу мати демонструвала найсміливіший трюк. Світова сенсація, кажуть, ще ніхто не втяв такого ні до неї, ні потому. Грала музика, і мати йшла з Антоніо у танок. Антоніо був неспокійний лев, весь час ошкірювавсь, ревів і махав лапою. Саме до цього навіженця мати нарешті підійшла вклонитися, він зіскочив з табурета, поклав їй на плечі свої лаписька, і вони зробили кілька па.

Високо над манежем музики грали їм фокстрот. Зненацька диригент упустив аркуш з нотами. Аркуш покружляв у повітрі й крізь грати прослизнув на манеж. Танцюючи з мамою фокстрот, Антоніо ще ніколи не бачив летючого паперу. Для нього це була летюча небезпека. Отож досить йому було злегка шарпнутись — і його партнерка лежала долі.


Ге, людина з Моого. Иллюстрация № 5


Він не тільки звалив її, а з переляку вп'явся пазуром мамі в плече. Хижаки занюхали кров.

У такі хвилини всіх приборкувачів обнімає жах. Леви забувають про добру поведінку, коли їхній повелитель лежить долі. А коли з нього ще й тече кров, вони вбачають у ньому вже не свого володаря, а здобич.

Антоніо подавсь назад, присів для стрибка; решта левів, у тім числі й добряга Диктатор, позіскакували з табуретів. Заціпеніла публіка підвелася з місць і затамувала віддих, музики перестали грати.

Одна тільки мама знала, як тут собі зарадити. Вона підвелася й, швидко рушивши до Антоніо, наблизилася до нього настільки, що йому вже не було чого й думати, аби плигнути на неї. Вона дивилася йому в вічі, а він скавулів і рачкував назад. З її очей звір зрозумів, що йому робити, і, слухаючись наказу, повернувся на табурет. Решта хижаків іще ревли, але не наважувалися на якийсь вибрик, коли їхній герой уже нищечком сидів на табуреті. Чули кров, але не насмілювалися, а це вже щось-таки та важить. Мама повела на них очима. Вони так кумедно метнулися до своїх місць, що мати не втрималася й засміялась.

Люди не тямилися з захвату.

Шкода, що я не успадкував від мами її золотаві очі. То були прекрасні й страшні очі. Я вмів читати в них накази так само, як леви, і так само не наважувався виявити їй непослух.

Батько нагадував мені Антоніо — йому весь час хотілося бунтувати. Мати гляне на нього, але батько пускається в крик, свариться з її золотавими очима, а потім все одно здається.

Горопасі доводилося нелегко. Вдома він був лев, що марно реве, на манежі міг хоч надсістися, але винагородою йому були хіба звичайні оплески.

Зодягався батько, як блазень, але куди до нього і було пересічним цирковим блазням. Ви не встигали навіть побачити, як швидко й спритно намалював він сільський двір, песика біля буди, індика, порося, курей. Курям вродлива дівчина посипає зерно. Батько ледь відступав — і ви раптом чули дівочий голосок: «Ціп-ціп-ціп». Кури кудкудакали, порося рохкало, індик герготів.

Це все робив батько, розумієте? Він умів імітувати будь-який звук і голос і при цьому навіть вусом не вів. Удавав, ніби не вірить своїм вухам, що на подвір'ї зчинивсь такий гомін. Потім починав радіти: «Таж воно живе!» І сміявся, перекидаючись на радощах. А тоді звертався до намальованої дівчини, вона відказувала йому, обоє обмінювалися якимись смішними жартами, а пес весь час гавкав. Батько підходив, щоб погладити його, але пес гарчав. Тоді батько давав йому грудочку цукру, пес угамовувався й дозволяв погладити себе.

Я знаю напам'ять усе, що татко казав дівчині, що псові, весь його номер знаю напам'ять, бо він