Малий сам до себе. — Полетів…

Аж нараз…

— Пік! — почулося звідкись. — Пік!

Малий оглянувся довкола. На його ліжку майже в ногах щось невеличке ворушилося під ковдрою і пищало:

— Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

— Ха-ха-ха! — засміявся він. — Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів», — ха-ха-ха! А я зовсім не полетів. Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув гудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи.

— Смачні, — сказав він. — Страх які смачні! Навіть важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш, — додав Карлсон. Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся мамин голос:

— Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий руки й ходи!

— Мені треба йти, — сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу. — Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

— Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? — спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого. — Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?

— Ні, — відповів Малий, — машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

— Давай їх сюди! — звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка — з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

— Ось маєш, — мовив він. — 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш…

— Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? — перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

— Побачимо, побачимо, — сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й побачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов’язав серветку.

— Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату, — попросив він.

— Що ж я маю тобі пообіцяти? — спитала мама.

— Спочатку пообіцяйте, — наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

— А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

— Ні, не собаку, — відповів Малий. — Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

— Ну, гаразд, обіцяємо, — погодилась мама.

— Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! — радісно сказав Малий.

— Цікаво, — поглузувала Бетан, — як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

— Ні, побачать! — переможно заявив Малий. — Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

— Ой, я зараз удавлюся! — вигукнув Боссе. — Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

— Уяви собі, що сидить!

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать!

Мама усміхнулася.

— Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном, — сказала вона.

— Карлсон теж так вважає, — заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

— Ходіть усі, — попросив він.

— Нас і просити не треба, — мовила Бетан. — Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

— Тільки пам’ятайте, що ви обіцяли, — нагадав він, перш ніж відчинити двері. — Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою.

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.

Карлсон грається в намета

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

— Карлсон, що живе на даху… — почав був Малий, але тато суворо перебив його:

— Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

— Ну й Карлсон! — мовив Боссе. — Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!

Малий сумно з’їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.

— А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона, — сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном у вітальні. Так було й цього вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже вбралися в зелені листочки. Малий не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе перед каміном, у якому палав вогонь.

— Мамо, зажмуртеся на хвильку, — сказав Малий, коли мама поставила на столику біля каміна тацю з кавою.

— Навіщо мені зажмурюватись?

— Та ви ж казали, що не можете бачити, як я їм цукор, а я саме хочу взяти собі грудочку, — пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити — зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце біля каміна — якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про «зубрячку». «Зубрячка» — то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж