завжди теплий і лагідний, фашисти в цей період також якось поводили себе на диво тихо, день минув, як мирний.

Та це майже завжди означало, що завтра буде щось інше, що завтра війна нагадає про себе, і може, суворіше й жорстокіше, ніж учора. Але сьогодні, так, сьогодні був теплий літній вечір, і зараз, в цю хвилину, був мир. В усякому разі для тих, хто незабаром шикувався спати.

На обрізку колоди, що вочевидь вже не перший день служила тут лавкою, сиділи двоє і розмовляли.

В сутінках не розрізнити було їхніх облич, ані їхніх фігур, лиш no силуетах можна було б здогадатись, що один хлопчак, а другий старший, що розмовляють вони, як люди, що знають один одного віддавна, що говорить кожен так, як говорив би й собі.

Так говориш, коли дивишся в ніч, у темряву, в інший бік, але бачиш перед собою ту людину, до котрої звертаєшся, бачиш її іншим, особливим зором, хоч і сам про це не знаєш, бо живеш, як дихаєш, мовиш, як сниш. Коли звертаєшся серед понічної темряви до когось, хто тебе слухає, то як він тебе справді чує, не важить, що риси обличчя його пойняв морок, що ледь світяться очі під примарним світлом місяця, бо насправді саме отак і видно людину найкраще, і чути її найглибше, і говорить вона найправдивіше і найвідвертіше.

Що може порівнятися з правдою про себе і світ, висловленою іншому, коли живете ви в умовах, за яких кожного з вас, або й обох, завтра може не стати! Коли розмова не має іншої мети, іншого значення, аніж розуміння, аніж осмислення себе і всесвіту через іншого, завдяки іншому, навіть просто через його присутність, коли раптом виникає, сприймається, відчувається безмежність людської душі, її велетенський обшир, її позасвітність і незглибність, коли вона у величі своєї дії і спрямованості своїх почуттів і пристрастей, своєї глибини і тонкості дорівнюється безмежному всесвіту.

…Ну й діла, оце так, так! Давно я вже не вляпувався у щось таке! Аж трусить! I не зрозуміло від чого більше — чи від обурення, чи від несподіванки. Чи від злості на себе, чи на цього дурного пацана, чи на свою долю!

Завтра на операцію. Звичайно, поїзди, це вже справа більш-менш звична для мене, але ж ніколи не знаєш, яка і де буде охорона, де вирішать фашисти прочесати ліс перед поїздом, ну й так далі… Завжди треба бути пильним, а надто мені. Аякже, командир, отож — за всіх відповідаєш, не лише за завдання, але ж і за життя людей… А заснути не можу. Котра вже година? Певне, десь друга, а заснути не вдається, все думаю-думаю, не хочеться визнати, ой не хочеться, але таки мабуть я був неправий, я винен, а цей хлопчак мав рацію…

Однак правда так глибоко, так глибоко, що не хочу нікому й казати. Мені двадцять сім років і самотній я, як палець. Скільки себе картаю, що не відправив своїх до батьків на село, не подумав, не подбав… Хто знав? Хто знав, як буде? Як міг відправити? У перший день війни послати листа, щоби їхали на село? Хто думав, що все так затягнеться, хто знав, що через кілька місяців я потраплю в оточення, що дивом вискочу з палаючого танку, що лишуся живий і під пострілами фашистів, вибухами бомб, і потім, блукаючи лісами, вийду на українських партизанів. I знову оживу в боях. Хто знав?

Тільки почалась війна, через місяць і п’ять днів рівно прийшло мені — загинули при бомбардуванні. I Настя, і Петрик мій. Все зникло.

Відтоді я став такий лютий і похмурий, відтоді рвався на найкарколомніші операції, виявив Bleary, за яку мене нагороджували і раз, і вдруге, і втретє. Але що то важило. Я бив фашистів, як ніхто, я мстився і не знав пощади, не прощав боягузтва, цінував сміливість і з собою брав тільки відчайдухів.

Затямив собі одне — війна це війна, і треба воювати! Усе зараз тільки для війни! Усе, що стосувалось мирного часу, відкладається на потім!

Я вже давно живу тут як в якомусь маренні і, я думаю, всі так живуть тут. Ліс, землянки, намети — що ж тут доброго для усіх, а зокрема для жінок і дітей?

Ми втрачаємо тут лік часу, все міняється, і день може бути страшенно довгим, або зникнути вмить як хвилина, людські взаємини викривляються, перекошуються, перетинаються, і вже важко буває з’ясувати — хто кому тут хто, бо всі тут всім, ми всі разом, ми стаємо якимось одним цілим, ніби однією дикою лісовою істотою, в нас один на всіх страх, одне на всіх відчуття небезпеки і один на всіх час, помножений на отих кілька сотень життів, які є тут разом, сумарно наш час — безмежний, ми житимемо вічно, а може не житимемо зовсім, бо ніхто не знає, що кому і скільки доведеться, ми всі рідні, брати і сестри в Україні, в релігійному зверненні до вищої сили, яка називається вірою в Землю, в Рід, в Нас і в Наше, в Нашу Україну…

Степан Ковальчук — хлопець хоробрий, нічого казати, виявив себе вже не раз. А що втік з концтабору у Маневичах, то таке розповідає, аж слухати страшно. Як фашисти їх морили голодом близько двох тижнів, а потім, зібравшись разом із шляйками своїми на високих помостах над табором, — пили й їли там під музику. А полоненим кинули на їжу (а собі на розвагу) живу шкапу. Худющу, але ще живу. I зголоднілі в’язні розірвали її на частки, в той час, як ті зверху реготали і пили коньяк… казав Степан, що з рани, через яку в полон потрапив, черви паличкою виколупував, як вижив — невідомо…

Німці ніколи не ходили в ліс увечері, вночі, тим більше не водили полонених. Боялися самого лісу і вдень. На вірну смерть ішов, коли кинувся з колони раптом навтьоки. Куди їх вели? He знає. Може, й на розстріл, але сутінки, неподалік ліс, і казав Степан… Навіть не думав, що тікатиме, раптом побачив лише спину охоронця попереду, балка поруч, а далі — ліс і сутінки. Ще не подумав нічого, як уже тікав. Коли почув за собою автоматні черги, то вже біг, задихаючись, між дерев, уперед та вперед, не розбираючи дороги. Віття і кущі здирали з нього рештки одежі, а він біг, доки були сили… I добіг. Натрапив на упівських розвідників. Так урятувався.

Німці за ним і не бігли далеко. У надвечір’ї постріляли, постріляли, та й махнули рукою! Пощастило Степанові…

А тут, у загоні, підлікувався трохи. Перевірили його через певні канали і дали мені у розвідку. Зжилися ми добре і відразу ж. Він хлопець місцевий, з Волині, російською не говорить, а я по-українськи ніяк не вивчусь. Як щось скажу, то й досі всі регочуться. Так мене і охрестили Кацапом, як вони тут на русаків кажуть, навіть приємно. Та яка різниця, аби з людьми — по-людськи, ото найспільніша мова. I зжився я тут з хлопцями якнайкраще.

Про лихо своє з родиною я не розмовляв ніколи, але всі розуміли. А до мене взагалі всі чудово ставилися, і той же Степан…

А