А далі його пойняла лють.
— Ах ти ж, падло мале, ти, сволота, ще й мене міг підставити під оце все! Мало мені своєї біди, та ще тебе тут няньчити з твоїм вонючим хуєм і придуркуватими переживаннями. Падлюка ти засрана!
Він ударив Михайлика по щоці, потім по другій, а потім вже несамовито почав лупити хлопця з усіх сил, а потім вже піднявся і копав його ногами.
3 несамовитою люттю, з ненавистю, з божевільним відчуттям помсти, яку нарешті може отримати і відплатити за всі поневіряння, за знущання над ним, над його чоловічою суттю, за те, що жінка блядь, за те, що вона вибрала цього підсвинка…
За те, що трахав мою жінку, за те, що молодий, за те, що в тебе стоїть, а в мене ні, за те, що вішався. За те, що плакав, за те, що… за все, що я пережив через тебе, сволота, падло, нікчема…
Він засапався і зупинився, і тоді глянув на Михайлика. Той лежав закривавлений, без пам’яті. Може, вже мертвий. I тут Петро заплакав. Гірко заплакав над безпам’ятним хлопцем. Так гірко, як ніколи в житті не плакав.
— Боже, що я наробив! Що я наробив! Він же насправді ні в чому не винний! Бідний хлопчик!
Петро взяв Михайлика на руки, і поніс у хату, обмив його, і поклав йому на голову мокрого рушника, він сидів біля нього, намагаючись привести хлопця до тями різними способами. Врешті влив йому в рота горілки, і хлопець закашлявся, трохи опам’ятався, розплющив очі, і з жахом подивився на Петра.
— He бійся, Михайлику! To було божевілля! Більше нічого не бійся! Все минуло! To було дурне! Все буде добре, ти будеш зі мною, все буде добре.
Петро говорив це, і плакав сам, і цілував хлопця, і просив пробачення, і говорив безтямно ще багато чого, чи то зп’яну, чи то з горя і розпуки, чи то з образи на самого себе і на долю.
— Пробач мені, будь-ласка, пробач мені!
Михайлик слабо усміхнувся і потягнув руку до
Петрової. Той схопив його руку і почав цілувати.
Михайлик забрав руку і сказав:
— Ти теж не бійся, все буде добре… колись…
— He говори нічого, спи, я тебе укрию, а завтра все з’ясуємо! Спи! Я тебе люблю! Вона не варта була твого життя, малий! Повір мені, якщо так вчинила, вона була не варта тебе. А в мене нікого немає, крім тебе, я буду твоїм і татом і братом, ми будемо жити разом….
Ну от і все, думав Петро, от і все! Цілу ніч він думав отак от, про себе, і про Катерину, і про Михайлика, і про те, що в нього насправді нікого й нічого в житті більше немає, може, окрім цього хлопця.
Батьки померли, дружина покинула, стрижень досі не стоїть, і невідомо коли і що з ним, Петром, буде. Йому тридцять два роки, все життя ніби ще попереду, а насправді — тільки морок і порожнеча.
Кохання може в нього бути тільки платонічне, жінки він, мабуть, ніколи більше не спізнає по-справжньому, дітей також не чекати, бо ж як…
Що далі?
Як жити далі?
Він дивився зараз на сплячого Михайлика, бо сидів біля нього всю ніч, і хлопець марив і зривався то в якісь крики, то в плач, і все уві сні, і Петро поклав йому на лоба руку, і малий раптом зітхнув і заспокоївся, і уві сні обійняв руку, що лежала в нього на лобі і притиснувся до неї губами і засопів спокійно і тихо.
Хто ще в мене є, крім цього химерною долею посланого пацана?
Ти машина, ти железна, куда ж ти мене завезла…
Ти ж звик до нього, Петре, звик і полюбив його теж, і бив ти не його, а свою біду і їі зраду, а він то справді був просто інструмент в її руках, просто твердий пацанячий стрижень, вона його справді мала тільки за чоловічий орган, це ти його бачив інакше і дивився на нього, як на людину, як на меншого товариша, як на… ну для сина він трохи завеликий, але ж…
Чого ж ти його так бив, чому ти виганяв його з дому?
Бо хотів вигнати її, і весь спогад про неї, хотів нічого не пам’ятати, а він — це живий спогад про
те, що…
Надходив ранок. Хміль давно розсіявся, і Петро й сам закуняв при ліжкові, на якому зараз спав Михайлик, на якому колись бувало всякого, але зараз спогадів не було. Петро отямився від сидячого сну, і ліг біля малого, не роздягаючись, і не накриваючись, лиш трохи попхнувши Михайлика на середину ліжка, і, ущерть зморений усім, заснув вмить.
I коли вранці прокинувся, ще не тямлячи себе, де він і що довкола коїться, перше, що відчув, — це у себе на плечі чиюсь руку, яка його обіймала уві сні.
I Петро трішки криво, але все ж таки не без надії, усміхнувся сам до себе — живі будем, не помрем…
…ти машина, ти желєзна…
– КІНЕЦЬ –
Текст звірено з виданням: Покальчук Ю.В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків: Фоліо, 2005. — 222 с. — (Графіті). — С. 125-158 ISBN 966-03-3031-6.
