князь сам подав вiрному слузi срiбну гривну на шию.

Коли вони повернулись до Києва i йшли на поклон до городника, то побачили - мури святої Софiї виведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

За пакiллям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилаоь густа пара. I все довкола присипав пухкий снiг.

Снiг завис на золотому, ще не опалому листi, на ще зеленiй травi. Снiг припав незайманим весiльним запиналом на дубових хiдниках Верхнього Мiста.

Снiг рипiв пiд збитим, подертим взуттям. Поодинокi снiжинки падали на розпашiлi, засмаглi до бронзового щоки.

Пiвник зняв обезьку баранячу кашлату шапку i звiв до неба лице.

Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання.

I з сiрого теплого неба сипались пухнастi снiжинки.

Для Пiвника починалась перша київська зима при будовi храму святої Софiї.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, i десь неподалiк спiвали величальну пiсню молодому.

Ще й тепер, бiльш, нiж через тридцять рокiв, пам'ятав сивоусий майстер той снiг на золотому листi.

Так, бiльш, нiж три десятилiття проминуло тут у Верхньому Мiстi при будовi, при оздобi святої Софiї, при впорядкуваннi подвiр'я i службових будов.

I знов вiн побачив себе на вершку щогли, над срiбним вiтрилом, над золотим човном, який рiзав гострим носом блакитнi вiдбиття хмар у днiпрових струменях.

I цього дня, коли вiн забирав своє добро з Верхнього Мiста, теж падав снiг. Тiльки не перший, а останнiй березневий снiг. I не хотiлося майстровi знiмати вовчу шапку i пiдставляти лице вiзерунчастим снiжинкам.

Холод тепер часто проймав його спрацьоване тiло, i холодом занадто часто овiвало колись таку гарячу та веселу душу,

Збудували святу Софiю.

Скiнчилось володарювання великого кагана Ярослава.

Минули буйнi походи проти сусiдiв.

Наближались братовбивчi чвари межи нащадками Ярослава.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто.

Була весна 1054 року.

I падав останнiй рiденький снiжок.