Соломія Павличко Теорія літератури

Модерність світосприйняття: літературно-теоретичні дослідження Соломії Павличко

Якщо поглянути на літературознавчу спадщину Соломії Павличко крізь призму часу, що дає змогу відстежувати процес становлення її як дослідника української та світової літератури, то вражає той факт, що за надзвичайно короткий період, який охоплює тринадцять років, вона в своїх літературно-теоретичних пошуках виявила інтенсивність та стрімку динаміку несподіваності, вдало застосовувала різні теоретичні моделі та підходи, а аналіз художніх текстів та літературних явищ і процесів засновувала на досягненнях найсучаснішої методології. За умови такого схематичного підходу до літературно-теоретичних та літературознавчих праць Соломії Павличко можемо виокремити три етапи становлення її як науковця: 1) ранні дослідження, що витримані в строго традиційному академічному стилі; 2) перехідний етап, позначений нахилом до зміни літературознавчої парадигми; 3) останній етап з виразно підкресленим намаганням закласти основи нових інтерпретаційних стратегій. Цей поділ досить умовний, оскільки Соломія могла паралельно, залежно від поставлених перед собою цілей і завдань, використовувати різні методологічні стратегії та літературознавчі технології. Таку вільність і легкість переходу від суто академічних канонів літературознавства до їх радикальної зміни дозволяли її широка ерудиція, вільне володіння іноземними мовами, відкритість до всього нового, (що було і, на жаль, залишається вадою традиційного академічного середовища), а також якесь майже дитяче прагнення все знати і всюди побувати: на всіх формальних і неформальних засіданнях інтелектуалів, митців, видавців, брати участь у численних конференціях, круглих столах, дискусіях, форумах, присвячених осмисленню сучасного стану української культури та подальшого її розвитку. До цього треба долучити подиву гідну, щоденну копітку працю над текстами, статтями до українських та зарубіжних видань, лекціями для маґістрантів Києво-Могилянської академії, роботу над цілою низкою ориґінальних видавничих та освітніх проектів. Один із найуспішніших освітніх проектів — літня школа в Пущі-Водиці, яка була присвячена найновішим проблемам теорії літератури та літературознавчим методологіям і мала на меті залучити найздібніших молодих викладачів літератури з усієї України до процесу витворення нового інтелектуального середовища та започаткування принципово іншого літературознавчого дискурсу.

Серед ранніх літературознавчих досліджень Соломії Павличко варто виділити передусім статті «Поезія Персі Біші Шелі» (1987), «Моделі шевченкознавства в радянській і нерадянській науці» (1990) та «Філософські поеми Івана Франка „Смерть Каїна“, „Похорон“, „Мойсей“ і європейський романтизм» (1990), в яких окреслились такі академічні риси дослідниці, як повага до тексту та контексту, розмах ерудиції, критично-творче мислення, обрамлене чіткими теоретичними узагальненнями та висновками. В цих статтях водночас вбачаємо окреслення творчого потенціалу дослідниці, її намагання ввести у науковий обіг цілий масив нових ідей, думок, припущень. Однак найважливіше те, що вже в своїх ранніх дослідженнях Соломія Павличко взяла за вихідний пункт принцип органічного вписування української літератури та культури у світовий контекст. Цей принцип став визначальним в усій її подальшій науковій діяльності. Вона воєдино злила два літературні світи: світ європейської і світ української літератури. Тому в її статтях і дослідженнях ніколи не натрапляємо на штучне чи натягнуте проектування європейських художньо-мистецьких явищ і процесів на площину реалій української культури та літератури.

До другого етапу слід було б зарахувати літературознавчі статті «Творчість Олега Зуєвського, або Анатомія українського сюрреалізму» (1992), «Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві» (1993), «Український романтизм: тяглість напряму як естетичний тупик» (1993) і низку інших досліджень. Праці названого періоду засвідчують поступове розширення діапазону літературознавчих зацікавлень дослідниці та зосередження дедалі більшої уваги на теоретичних проблемах літератури. Водночас Соломія Павличко послідовніше і систематичніше доповнює та урізноманітнює традиційний літературознавчий дискурс нетрадиційними темами дослідження, як це маємо в статті «Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка» (1992). Тут, на відміну від ранніх праць Соломії Павличко, спостерігаємо неабияку здатність дослідниці ставити інтелектуально контроверсійні проблеми і надзвичайно ориґінально їх висвітлювати, використовуючи багату джерельну базу та враховуючи суспільний і загальнокультурний контекст. Паралельно вона заповнює численні лакуни в українському літературознавстві, відкриває українській читацькій аудиторії творчі світи Михайла Ореста, Ігоря Костецького, Аскольда Мельничука, стимулюючи своїми дослідженнями подальші студії над їхньою літературною спадщиною.

Вершиною останнього періоду літературознавчої діяльності Соломії Павличко стали книга «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997), незавершене дослідження «Орієнталізм, сексуальність, націоналізм: складний світ Агатангела Кримського» і низка статей, присвячених зовсім не дослідженим авторам чи літературним проблемам («Марґінальність як об’єкт теорії» (1999), «Роман як інтелектуальна провокація» (1999). Очевидною в останніх дослідженнях Соломії Павличко є схильність до міждисциплінарності, яка дозволяє їй відтворювати культурну та літературну панораму доби, всебічно аналізувати творчість окремого автора, літературного твору чи всього літературного процесу крізь призму притаманних їм ідей, цінностей та переконань, різних кодів і субкодів, та зіставляти їх із світоглядними вартостями і переконаннями українського суспільства того часу. Вона тонко вплітає в текстуру своїх досліджень теоретичне та історико-літературне значення епістолярної спадщини українських письменників, використовуючи її для з’ясування автентичності особи автора та можливих проекцій авторського «я» в листах до різних адресатів. Епістолярний дискурс є досить важливим у таких працях, як «Дискурс модернізму в українській літературі», «Орієнталізм, сексуальність, націоналізм: складний світ Агатангела Кримського» та «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського». Саме останньому періодові літературознавчої спадщини Соломії Павличко притаманні системний погляд на об’єкт дослідження,