шовком прив'язавши, й нiженьки шовком докупи спутавши, це ж нiколи батько ïхнiй не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пiшов у шовках панських, як вони вдвох з матiр'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчиноï вириваючи, а хрест не пiддавався, наче батюшка з могили не вiддавав хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест iз чiпких батюшчиних рук, таки виважили з землi, припали грудьми до грудей батька-годувальника, а серце не б'ється, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають, заглянули очима своïми в очi батька-годувальника, а очi батьковi не бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому лицi наче барвiнковою синню береться, наче батькове лице свiтає стиха, бо вже й у селi свiтає, з-за Княжоï гори прибуває цiлющого свiтла, та не може досвiтнє цiлюще свiтло воскресити батька, i, розiп'ятого на хрестi, понесли його вiд дзвiницi, бо й люди наспiли на помiч, спустились вiд церкви на шлях, тут 'i сонечко проснулось, а лежить батько на хрестi, наче живий, здається, зведеться ось-ось, щоб покарати губителiв своïх, а село вже прокинулось — i йдуть та йдуть за батьком до самоï хати, цiле море людське зiбралось бiля хати, поклали хрест пiд яблунi, саме яблунi вiдцвiтали, й цвiт яблуневий капає на батькове лице, наче яблунi плачуть, ох, дитино моя, а матiр вiд батька вiдiрвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, i мене вiдiрвати вiд батька не можуть, i я з матiр'ю пнуся на батькiв хрест, ох, внуку, суботонька — то збiрний день, недiлонька — то весiльний день, скiльки там часу минуло по батьковiй гибелi, я на островi посеред Днiпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось iз острова на берег — i очам не вiримо, бо й як ти очам повiриш, коли попiд кручами там верхи на конi хтось ïде, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхiвця дивимось, бо достеменно мiй батько покiйний на конi ïде, позацiплювало нам, бо як же це вiн iз могили пiдвiвся, як же це вiн воскрес, коли на хрестi розiп'ято, коли всiм селом поховано, коли вже його губителям наша рiдня вiддячила, а вiн ïде верхи на конi пiд яворами, ох, внучку мiй, у вiвторок пиймо горiлку, у середу покотимо бочку, а в четвер додомочку, невже мана привидiлась, але ж не мана, бо й хлопцi бачать, тодi я з острова шубовсь у Днiпро, пливу, а течiя назад зносить, пливу, а течiя збиває, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, рiчку руками рву на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть вiд'ïжджає на конi, ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навiдувався на цей свiт, хотiв здибатися з нами, тiльки не бачить мене зараз, пропаде за кручами — й не зобачимось бiльше нiколи на вiку, таки доплив, бiжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тiльки зiпаю, ген-ген виднiє батько на конi, спинився на пiщанiй косi, кiнь воду п'є, грива в Днiпрi купається, я передихнути не годен, серце в горлi стало, я б ноги поклав на плечi, аби так швидше, а кiнь, либонь, притомився, п'є воду, вже добiгаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всмiхається так, що душi живоï нема, я теж смiюся, руки простягаю, в рiчку падаю, стаю на колiна, тiльки ось батько наче не своïм обличчям усмiхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це пiсля страшноï розлуки, це в нього на тому свiтi лице одмiнилося, струпiшало й почорнiло, губи запали, волосся пiд картузом вигорiло, на тому свiтi хiба таке ще трапляється, й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж i голоси, мабуть, плюскнуть на тому свiтi, зводься, каже, з колiн, чого став на колiна, мовби молишся на мене, каже, викапаний ти батько, i батько твiй змалечку такий самий на виду був, i тодi вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч i в батьковому одязi, бо хоч i в батьковому картузi, та на конi зовсiм не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пiснi та молодиць любив, його потiм за конокрадство й порiшили, що i слiду не знайшли, вставай з колiн, каже, я не батько твiй, лиш у святковому батьковому одязi, твоя мати вiддала менi святковий батькiв одяг, то я й зодягнувся, оце вiд удовицi ïду з сусiднього села, та вставай iз колiн, каже, чого такий страшний, лиця на тобi нема, боронь мати божа, щоб я ще тобi трапився в батьковому одязi, i давай iз себе здирати все батькове, а я на колiнах стою в Днiпрi, ох, внучку, радiсть моя, та хiба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весiллi, та я не п'яний i розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвiта несемо батька на хрестi вiд дзвiницi, що знов пливу до батька через Днiпро — й виплисти не годен, а батько берегом на конi ïде, ох, внучку, тобi, мати, не журитися, тобi, мати, веселитися, йде донька за чорнявого, за молодчика та за бравого, вже старе назад та не вернеться…

На лицi в бiлоï хати — двоє вiкон, мов очi, згори сiрiє витьопана негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею — збитий iз дощок стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.

А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?

— Дiду та бабо, хто мiй батько?

Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:

— Питай у матерi.

— Хто твiй батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбатоï вулицi. — Вiтер…

— Хто? — не йнялось вiри.

— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вiтер — батько у тебе.

— Вiтер? — тужили очi. — Який вiтер?

— А вiтер iз Княжоï гори.

Висока Княжа гора чорнiла лiсами скраю села, зi збри-жiв-хащiв де-не-де прозирали самотнi хати, наче хтось розгубив перламутровi мушлi, що бережуть таємницi.

— А чом у метрицi записано, що батько — Данило?

— У метрицi записано Данилом, а так — вiтер… Вiтер iз Княжоï гори…

Дивно спухають щоки, очi бубнявiють, губи вихоряться — й смiх вихлюпує з душi, бурунить iз горла, як весняний бурчак.

— Мати! Неси хутчiй миску!

— Навiщо тобi миска?

— Мати, неси хутчiй ложку та ще вкрай хлiба!

— Ложку маєш, i хлiба накраяно.

— Ось дiд Гордiй!.. Ось я!.. Мамо, я вiдсунусь вiд дiда, а ти отут помiж нами на столi постав миску, а в миску насип галушок! — Крiзь iскристi бризки смiху слова прориваються, мов срiбнi краснопери проти рiчковоï течiï. — Хай помiж нами сяде вiтер iз Княжоï гори, хай пообiдає, бо хiба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вiтре Даниле, ходи-но з нами