- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »
Ця історія трапилась задовго до того, як поліські річки обрамили високими дамбами. І тоді вони під час весіннього повноводя надовго виходили з берегів, покриваючи луги й поля безмежним морем.
1
Зі стрімким весіннім таненням снігів прийшла велика вода. На околиці поліського села сусідські діти; хлопчик і дівчинка років десяти пливуть на чайці, плоскодонці, туди, далеко за село, в надії спіймати зайців, як дід Мазай… — Прав туди, он у ті корчі, подивимось там! — командує Льошкою сусідська Маруся. А сама міцно вчепившись руками у невисокі опуклі борти, присівши навпочіпки на дні, висьорбує з чайки воду консервною банку з під халви. Льошка, встав на ноги і показуючи на зарослі лозняка раптом підняв весло і запропонував: — А може туди у лісок, за Случ? Але тут, десь відірваний водою великий пеньок, вдарив у бік чайчини і капітан, втративши рівновагу, ледь не вилетів за борт… — так сильно невеличка лодка хитнулася. — Та дивись ти! Бачиш… — збурчала дівчинка Льошка, керував стоячи. Чайка, або як старші звали її в селі —«душогубка' хитнулася ще сильніше й трохи зачерпнула води. Малі мореходи тут же розпласталися на дні і навіть затамували подих. Нарешті лодка заспокоїлася, але в ній заплескалась вода. — Бачиш, чого накоїв! — З докором сказала Маруся. — І треба було тобі вставати! Вичерпуй тепер! — То ти винна! — огризнувся Льошка. — Розкомандувалась! — Я веслував би собі спокійно, ти ж повинна була сидіти на кормі і направляти чайку — сама ж казала, що ми мореходи, а ти стернова, бо брат тобі про таке розповідав… — А, я добре знаю, де є зайці, я літом з батьком за рікою косив трактором кукурудзу, і бачив, як їх там багато… — Чого ти встав на весь зріст? — в'їдливо докоряла Маруся- втопитися хочеш? Звик хвалитися коли треба і не треба! Сядь! — Ну ладно вже… — Миролюбно запропонував хлопець. — Давай краще вичерпаємо воду. Он скільки через верх налилося… Мореплавці нерухомо сиділи один проти одного, наче лелеки в гнізді, і поглядали то на дно човна де було пальці на чотири води, то в очі один іншому. Борти лодки, що і без того невисоко піднімалися над водою, осіли ще більше. І ще більш небезпечним ставав тепер кожен рух відчайдушних мореплавців. А навколо розстилалося неосяжне каламутне море. Позаду вже ледве виднілися їхні хати, від яких вони віддалялися все далі, а попереду, далеко-далеко вимальовувався ліс… Влітку там у непрохідному болоті водилися чорні журавлі, воно зараз залите водою. Воді не було кінця-краю, і на всьому цьому просторі лише подекуди то групами, то поодинці виднілися верхівки кущів і дерев. Погода стояла тиха, тепла. Весняне сонце припікало. Дерева зазеленіли. Йшов другий паводок на Поліссі в цьому році: перший був з місяць тому, — з крижинами, заморозками. Після нього тижнів зо два трималася справжня тепла весна. Вода майже зійшла. Але потім знову почалися дощі і снігопади. Лише кілька днів тому скінчилася й ця негода. В селі, де вище, вже й приступили до оранки, і сівби, але в цій низині, за Язвінкою, на лугах морем стояла вода…2
Саме в такий час й потрапили сюди наші мандрівники-однолітки, сусіди, яким разом не було й двадцять п'ять літ. Льошка і Маруся готові були сперечатися в будь-який час і за будь-якого приводу і все ж жити не могли один без одного. Бо ж росли разом. Обоє вчилися в одному класі, літом разом пасли оті кляті корови, разом нишпорили по всіх закутках, бо зроду цікавими були… Вчилися обоє добре, читали багато книжок, особливо пригодницьких — Жюля Верна, Майна Ріда, Купера. Цікавили їх різні країни, "дикуни", індіанці, яких тепер, мабуть, й немає на світі. Захоплювалися різними пригодами з їхнього життя, що відбувалися років сто тому. Мріяли про пальми, джунглі, але жодного разу не бачили отієї пущі, яка починалася в декількох кілометрах за Случем. Взимку сидячі на печі,уявляли собі захоплююче, небезпечне полювання на тигрів, слонів, левів, але ні того, ні іншого не бачили, навіть за звичайної білкою, що стрибає з гілки на гілку не довелося поки що поспостерігати, бо ж телевізорів ще тоді не було. Мріяли про море, про кораблі, але навіть по Случу, що протікає за кілометр від їхніх обійсть, ще не плавали І ось нарещті наступили теплі дні, прийшла весна, а з нею двохтижневі канікули…, пора поліської повені і подорожі чайкою по залитих водою безкрайніх немовицьких лугах… І ось наші задоволені мандрівники в напівзатопленій чайці-"душогубці" серед безмежного моря. — Давай я допоможу тобі, вичерпаю воду чоботом, — запропонував хлопець. — Нічого іншого не залишається, — легко погодилася Маруся. — Тільки боюся, що ти почнеш ворочатися, як ведмідь, і перевернеш чайку. А я боюся, як би вона не перекинулася від твойого язика, — спокійно відповів Льошка і, знявши чобіт, почав вичерпувати воду і скоро на дні човника вже не хлюпала вода. Можна було плисти далі. — Але ж до лісу, мабуть, далеко, — якось несміливо й тихенько промовила дівчинка. — Що, злякалася? Вже нехочеш? — Підчепив Льошка. — Тільки б ти не злякався, — насмішкувато відрізала Маруся. — Ну, цього, бабо, не дочекаєшся! — самовпевнено свиснув Льошка. — Не перший раз по такому морю плаваю! Льошка гріб обережно, але розмірено і сильно. Чайка пливла досить швидко. Ось наблизилися перші кущі, подекуди з води стирчить сухе бадилля кукурудзи: значить, вони вже за Случем. Але незабаром відкрилося інше, менше озеро. — Бач, як воно тут, — озера йдуть одне за одним, — зауважив Льошка. — Скажеш таке. Це ще невідомо. Може, під нами болото. Хто його тепер розбере? — відповіла Маруся. Сильна світла струмінь, наче річка, перетнула їм дорогу, і човник почало відносити в сторону. Льошка вперто боровся з течією. — Стережись! — Раптом гойкнула дівчинка. Прямо на них неслася величезна рогата колода. Зіткнення було неминучим: розминутися з цею гіллястою колодою на такому незграбному судні було просто неможливо. — Лягай! — Крикнув Льошка і сам притулився до дна човна. Потім простягнув вперед весло, уперся в стовбур і поступово почав послаблювати руки, щоб зменшити удар. Колода не зіткнулася з чайкою, але зате міцно зчепилася з нею, і далі вони попливли вже- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »