не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко.

Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:

— Оксано, ти ще не спиш?

— Ні, тату. А що таке?

— Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?

— Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. «Добре, що хоч поночі в хаті», — подумала і спитала: — А що таке?

— Та… нічого. Спи вже.

Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці.

— Мусій до пана в маєток почимчикував, — по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. — А ти кажеш—"випросив копи». Одробляти пішов.

— Одробляти? — не зрозуміла мати. — Що ж він уночі?

— Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові-вечірній рапорт!

— І що-бо ти кажеш! — навіть обурилась матії.

— Оте, що ти чуєш!

Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, — мерщій до матері:

— А що, татко поїхали вже?

— Ні, не поїхав, дочко, — зітхнула мати. — Вигнали в підводи Грицька. Та й хіба тільки Грицька?

— Ну, а що ж тепер буде? — занепокоїлась дівчина.

Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пішов у Кацаївку, до родичів. У них візьме підводу.

— А ти, донечко, тим часом вигонь мерщій. Оце я злагодила харчів йому.

Саме до хати зайшов дідусь. Од себе ще дав Оксані кисет з тютюном, може — курящий.

— Та обережненько!

— Ну, а то ж як?!

Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двір гнала, погукала Марійку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марійка не гнатиме зараз.

— Мати не пускають, — ніби виправдувалася вона. — Звеліли на городі до обід пасти. Мокро й холодно, кажуть.

— Та холодно, — сказала Оксана і додала з наголосом: — А комусь не тільки холодно зараз, а ще й голодно.

Марійка зрозуміла, на кого вона натякає, опустила очі. А все ж запитала:

— А ти несеш йому?

— Авжеж несу.

Марійка оговталась уже, підвела очі:

— І я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали…

— Мати узнали? — аж пополотніла дівчина. — Хіба ти сказала?

— Побачили вузлик мій та як пристали! Ну й мусила… Ой, було ж мені! Навіть били.

— За що? — вкрай здивувалась Оксана.

— Коли він з-під арешту втік, кажуть, то як дізнаються денікінці, що ти йому їсти носила, хату навіть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!

Од Марійчиних слів Оксані аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марійці не показала. Пересмикнула плечем і мовила удавано байдуже:

— Ну! Це ж як дізнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разів обережніша буду!

Крутнулась і побігла вслід за коровою.

Було голо і пусто в степу. Пляміли копи разками, вітром розкуйовджені. Поміж кіп де-не-де бродила худоба. А ген і та гречка рудіє смужкою. І біля неї хтось ячмінь, мабуть, докошує.

От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести.

Запечалилася Оксана.

Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.

Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. «Якщо, — думала, — шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться».

Враз очі скосила — та так і похолонула вся. Од могили — гін двоє всього — неслися три вершники. І сюди просто.

— Невже сюди?

Під'їхали до косаря, покрутилися — про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки — ой, горенько ж! — у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього.

В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась — вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, — під сніп. Тремтіла вся.

Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов — бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки.

Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли… А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч — гречка, і збита-збита копитами.

Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась:

«Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти», — сказав батько. Мати не зрозуміла: «Як одробляти?» — «Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові… вечірній рапорт».

— Ой мамочко! — аж зойкнула у розпачі. — Їй-бож це — Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь… Ой, що ж я наробила!

Руками держалася за крайки хустини червоної— розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою — калюжа червона.

Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки…

Стернями, як привид, ішла — очима великими дивилася перед себе. Далі, далі… Лиш маячить… Набігли тіні — просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.

1923

— КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua