засміявся і сказав: «А знаєш, мамо, у тебе в оповіданні так смачно виписано рецепт «Сповиваних капустяним листям свинячих реберець», що мені вкотре забаглося їх. Чому би про твої кулінарні здібності не дізнатися іншим, щоб знати, яка ти господиня, а не письменниця? Коли б цьому дівчиськові, яке в рецензії насправді плаче над своєю, а не над твоєю долею, але не хоче в цьому зізнатися, дати на ніч книгу твоїх кулінарних рецептів замість Юнга, їй відразу полегшало б. Подумай, мамо, над цією ідеєю – видати кухонну книгу», – сказав багато років тому мій син… І «вбив» мені ще один гвіздок у голову.

У нас у родині так водиться, що не тільки діти слухають поради батьків, але й діти подеколи дають батькам поради не гірші. Отож вісім років тому я виконала синову пораду: написала книгу кулінарних рецептів.

А тепер уже Дюймовочка із Кагарлика – моя невісточка Оксаночка – вичакловує для Назарчика такі кулінарні дива, що свекрусі впору братися за голову, щоб не дуже відстати від невісточки. Бо то не в кожної свекрухи невістка – псяча кістка, як кажуть у Розтоках.

Коли мій син іноді демонструє свої ораторські нахили, я розумію, що була правою покійна бабця, яка вчила мене одразу після пологів: «Щоб ти не сміла давати дитині замість цицьки отой цимпАк – пипку чи «пустушку». Бо таке ніяке, як із пипкою, буде все життя. Годуй дитину лише із ринки (каструлі). Щоб добре і розумно умів говорити».

І що Ви думаєте? До року годувала його лише грудним молоком, а підгодовувала кашкою тільки з маленької каструльки – ніяких вам тарілок, пляшечок, горняток.

Бабця розказувала, що одного із своїх синів, а мого дядька Юрка, вона годувала грудьми до п'яти років. Слава Богові, вуйко тепер має 79 років, іще п'є потихеньку горілку і доньці ще помагає сапати город. А язик має такий, що не тільки до Києва доведе, а якось довів самого-одного і до самої Москви, де живе його син, а мій двоюрідний брат Михайло.

У нашому селі на людей, які мають добре підвішений язик, кажуть: «Йому мама за язик не пряла і на деньку трудодні заробляти не ходила».

Я на деньку ходити не ходила, проте під час дородової відпустки кукурудзи попозбирала – на сотню трудоднів вистачить, якби кадровики зараховували такі трудодні.

Останній місяць перед пологами я коротала у батьків у горах. Увесь день снувати туди-сюди, хоч і вдома, набридало – отож я набирала бабусин телефон і попереджала, що скоро буду. До моїх дідів – 10 хвилин ходу.

Але скільки б я не навідувалася до бабці, дід Власій завжди робив одну і ту ж роботу: лущив кукурудзу. Курям. За неспішною розмовою з дідом «як то давно було» минало по кілька годин. Дід добре стежив, щоб бабця не чула теми нашої розмови – і тоді розказував про те, про що я почала дізнаватися лише в 90-их роках минулого століття.

Я так заслуховувалася тих розповідей, що не завжди ловила момент, коли миска із налущеною кукурудзою зненацька випадала дідові з рук. Дід винувато стискав плечима і просив визбирати зерно. Я мовчки спершу дивилася на круглий, мов сільська Синичена кИчера (гора), свій живіт… І мовчки починала збирати з підлоги кукурудзу. Збирала я її, зігнувшись удвоє, не присідаючи навпочіпки. Навпочіпки працюють лише ліниві й городські, казала бабця.

Коли за той місяць дід перелущив, здається, усю розтіцьку кукурудзу, а заразом – і підзахарецьку з мариничівською разом узяту (Підзахаричі, Мариничі – назви довколишніх з Розтоками сіл), я з полегшенням зітхнула: нарешті не доведеться гибіти над підлогою з кукурудзяним зерном.

Та моя полегкість була недовгою: на час моїх відвідин у діда чомусь починалася раптова слабкість у пальцях, і він щоразу розсипав на підлогу коробку сірників, які також треба було збирати, звісно ж, мені. Бо я не уявляю, що могла б тоді відмовити, зсилаю– чись на свою фігуру. А вона тоді була таки ширша, ніж довша, казали в селі.

Що то продумана хитрість моїх діда з бабцею – оте розсипання і кукурудзяного зерна, і сірників із коробки, – я зрозуміла пізніше, коли вони обоє весело призналися, що таким чином розробляли мені тазові м'язи перед пологами.

А вона й справді виявилася корисною, ота проста і мудра сільська наука – Назарій вискочив на світ Божий, як вилушок із ліскового горіха.

Із того часу я дуже люблю кукурудзу.

І з того часу я усвідомила, чому у мене така витривала спина.

Бачите, жіноча голова завжди пристосована до носіння чи то корони, чи простого банного рушника у вигляді чалми султанші. Але жіноча спина не завжди здатна носити свою біду і біль.

Іще у горах кажуть: коли дитина довго годована цицькою, вона не боїться грому.

Але зі мною чомусь трапилося навпаки. І коли я була маленька, найбільше боялася грому. Може, через те, що колись стала свідком того, як блискавка запалила старезну смереку і вона палала на моїх ошалілих очах так, ніби мала запалити собою всі довколишні гори?

У час навіть не дуже великої зливи я залазила під стіл, притулялася до стіни і намагалася думати про щось приємне. Але чомусь завжди на думку спадало одне: я згадувала сільський обряд гробків. У нашому селі на гробкИ (у чоловіка на Волині кажуть на могилки) ідуть не так, як повсюди – через тиждень після Великодня, а у 40 днів після Великодня, на Возне-. сіння Господнє. І ось у грозу я сиділа із заплющеними очима під столом, слухала, як мені здавалося, світову канонаду грому, – а перед очима поставала проста і безхитрісна цвинтарна картина людської вдячності мертвим.

… На гробки бабця завжди готувала стільки смачних і різних страв, що я малою справді думала, нібито мертвий може встати з гробу лише від запахів вареників, млинців, голубців, холодцю, цвіклів, какао. Та ніхто не вставав із-під застелених скатерок і клейонок. Але цей запах домашньої кухні і невигадливої кулінарної смакоти, принесеної померлим душам на місце їхнього вічного спочинку, завжди нагадує мені справжність життя і невідворотність відходу у вічність.

І ще один дуже вразливий спогад із мого дитинства, пов'язаний, як не дивно, із… літературою і їжею… також став причиною того, що я сьогодні повернулася до секретів своєї кухні.

Мені – років п'ять-шість. Зимовий вечір. У печі потріскують дрова. Я в дитячому ліжечкові. Мама виконує щовечірній свій ритуал: читає перед сном «на дОслух», як кажуть у Розтоках, – тобто вголос. Це оповідання Юрія Яновського. Розповідь про те, як в період німецької окупації Києва Мама двох хлопчиків – Волі і Фелікса – пішла добувати дітям їжу і не повернулася.

… Смак тих своїх дитячих сліз від жалю до голодних осиротілих раптово дітей я іноді чую на своїх губах і досі. А тоді в нашій хаті з печі смачно і солодко пахла