можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.

Та поки Ульріха ледве не до сліз зворушувала ця безглузда немічність усіх зусиль, якими він так хизувався, в його змученому безсонням стані наростало чи, можна навіть сказати, навколо нього, Ульріха, творилося якесь дивне відчуття. В усіх кімнатах ще горіли лампи, що їх позасвічувала, коли була тут сама, Клариса, і яскраві потоки світла пливли туди й сюди поміж стінами й речами, заповнюючи проміжний простір чимось майже живим. І, певно, ніжність, яка щоразу розливається в безболісній втомі, змінила загальне відчуття в його тілі, бо це завжди наявне, хоч і непомічене самовідчуття тіла, й так досить невиразно обмежене, перейшло у стан в’яліший і просторіший. Це була якась розслабленість, так ніби раптом розв’язався вузол; а позаяк ні в стінах, ні в речах насправді нічого не змінилося, і ніякий бог до кімнати цього невірника не ступив, і сам Ульріх у жодному разі не зрікався ясности у своїх міркуваннях (хіба що втома вводила його щодо цього в оману), то зазнати таких перемін могли тільки стосунки між ним і його оточенням, до того ж змінитися могла, знову ж таки, не матеріалізована частина цих стосунків і не свідомість та розум, які тверезо цій частині відповідають, — ні, змінилося, здавалось, якесь відчуття, що розливається глибоко-глибоко, як Грунтові води, відчуття, на якому звичайно стоять ці стовпи реального сприйняття й мислення, і стовпи тепер чи то м’яко розійшлися, чи то зійшлись. А втім, ця різниця ту ж мить також утратила свій сенс. «Це — інші погляди й інша поведінка; я стаю іншим, і тому іншим стає все, що зі мною пов’язане!» — міркував Ульріх, гадаючи, що пильно за собою спостерігає. Та можна було б сказати також, що його самотність (тобто стан-бо не лише в ньому, а й довкола нього, і цей стан, отже, пов’язував одне з другим), — можна було б сказати (і він відчував це й сам), що ця самотність робилася чимдалі щільнішою й чимдалі глибшою. Вона проникала крізь стіни, вростала в місто, вона, по суті, не розширюючись, вростала у світ. «Який світ? — подумав він. — Адже ніякого світу немає!» Ульріхові здавалося, що це поняття вже втратило будь-яке значення. Але він мав іще досить самовладання, тож йому відразу стало й прикро за таку аж надто пишномовну фразу; він уже не намагався знайти інших слів, навпаки, від цієї миті він немовби почав прокидатися цілком і за кілька секунд стрепенувся. Уже сірів день, своєю бляклістю швидко поглинаючи яскравість штучного світла.

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, — раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже — звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.

notes

Примечания

1

Розташування сил перед боєм (фр.).

2

Поділяй і владарюй (лат.).

3

Падаццо делла Канчеллерія — пам’ятка італійської архітектури XVI ст.

4

Трохи галасу навколо нашої душі (фр.).

5

На пониження і на підвищення (фр.).

6

Повірений у справах (фр.).

7

Каштани в цукрі (фр.).

8

Вірю, щоб збагнути (лат.).

9

Тобто до революції 1848 року в Німеччині.

10

Ганс Макарт (1840-1884) — австрійський художник, який справив великий вплив на ґрюндерство.