однак, зможе дмухнути так сильно, щоби згасити чарівний вогонь? — вигукнула золота принцеса. — Досі жоден з танцюрів не зміг цього зробити!
— Здмухніть чарівний вогонь! — шепнула зелена принцеса.
— Здмухніть чарівний вогонь! — повторила золота принцеса.
Ми по черзі стали пробувати силу свого подмуху. Але ні я, ні китаєць не змогли задути чарівний вогонь.
— А тепер моя черга, — заволав дядько Тарабук, який від перевтоми сопів, наче ковальський міх.
Я побачив, як чорні дядькові щоки здулися раптом, а груди від набраного повітря виросли, наче гора. Він саме скерував танець до триноги і наблизився до неї так, що мало не дотикав губами чарівного пломеня.
Тоді дядько Тарабук, сопучи, дмухнув з такою силою, що вогонь згас одразу. Звуки музики замовкли. Ми раптом зупинились у танці. Палац у ту ж мить перетворився на квітучу долину. Зелена принцеса випорснула з дядькових обіймів і перетворилася на плакучу вербу. Блакитна принцеса відірвалася від моїх рук і зробилася струмком тут же під ногами верби. Золота принцеса вислизнула з обіймів китайця і, перекинувшись золотою рибкою, радісно скочила у струмок.
Ми раптом опинилися в незнаній долині, повній квітів і кущів.
— Панове! — гукнув китаєць. — Сховаймося в кущах, бо мстивий чаклун може з’явитися у будь-яку мить.
Ледь поховалися ми в кущах, як прибіг Барбель з вудочкою в руках. Він присів над берегом струмка і закинув вудочку у воду. Сидів він так кілька годин без будь-яких наслідків. Золота рибка оминала наживку.
Стомлений кількагодинним вичікуванням, Барбель витяг вудочку з води й поклав поруч — на траві, щоб після короткого відпочинку знову закинути її в струмок.
Тоді в’юнкий китаєць виліз із кущів, підповз до вудочки і швиденько відламав її кінчик, де крилася таємниця існування Барбеля.
Барбель, мертвий, упав на землю.
— Ми врятовані! — закричав китаєць. — Тікаймо чимшвидше з цього острова, де на кожному кроці підстерігає нас небезпека!
Ми тут же подалися просто поперед себе, аби дістатися до берегів острова. Жоден випадок не затримав нас у дорозі. Незабаром ми стояли на морському березі, а недалечко якраз пропливав корабель.
На даний нами знак корабель затримався. Ми радісно вбігли на палубу. Наша радість стала ще більшою, коли ми дізналися, що корабель плине якраз у напрямку Басри.
Корабельний люд складався із самих різних осіб. Нашу увагу привернула одна гарненька дівчина, а також певна підстаркувата, але дуже мила шановна пані.
Дівчина виявилася донькою одного уславленого мандрівника, а шановна пані — вдовою перського купця. Дівчину звали Аркела, а шановну пані — Барабакасенторина. Аркела полонила мене з першого погляду. Я негайно освідчився їй, і моє освідчення було прийняте. Дядька Тарабука захопила дещо огрядна постать Барабакасенторини. Ідучи моїми слідами, він теж не зволікав ні хвилини, а одразу виявив охоту одружитися.
— Я б погодилася на одруження, але з умовою, що ти змиєш з обличчя ці чорні цяточки, які псують тебе і роблять схожим на негра, — відповіла Барабакасенторина.
— О Барабакасенторино! — відповів дядько. — Ці чорні цяточки — це літери, які пов’язані в чудові слова! Знай, що на поверхні мого тіла я наказав видрукувати мої вірші, бо я — поет. Тож ти матимеш у мені і мужа, і книжку до читання.
— Я терпіти не можу книжок і ніколи їх не читаю, — відказала Барабакасенторина. — І я не візьму назад своєї умови. Якщо хочеш мене мати, мусиш змити з обличчя той препаскудний друк.
— О Барабакасенторино! — зітхнув дядько Тарабук. — Я кохаю тебе більше за життя і готовий до будь-яких жертв, аби тільки назвати тебе жоною. Справжній поет усе може перемогти, окрім кохання! Але я не знаю, чим можна змити той друк, який ти називаєш препаскудним. Мені здається, ніщо вже його ніколи не змиє!
— Є в мене трави, відвар яких змиває усі плями, — сказала Барабакасенторина. — Я дам їх тобі одразу, щоби ти ще під час подорожі виконав мою умову.
Барабакасенторина подала дядькові коробочку з травами. Дядько схопив її і подався до каюти разом із китайцем, аби там випробувати силу тих трав.
За годину він повернувся на палубу із зовсім білим обличчям. Вигляд того обличчя страшенно мене порадував, бо я знову побачив давнього дядька.
— Ти тепер такий гарний, що я не можу тобі відмовити своєї руки! — закричала Барабакасенторина.
По трьох місяцях плавання ми пристали до берега в порту Басри, а звідти подалися до Багдада.
На другий день відбулися в Багдаді два шлюби — мій з Аркелою і дядька Тарабука з Барабакасенториною.
Відтоді ми спокійно жили в родинному палаці. Морський Диявол вже не навідував мене уві сні й не спокушав до подорожей, бо я став чоловіком жонатим і статечним.
Дядько Тарабук час від часу пробує писати вірші, але Барабакасенторина дере їх на дрібні шматочки, бо терпіти не може поезії. Дядько дозволяє їй усе й ніколи з нею не сперечається.
Він сам приносить їй кожен свіжонаписаний вірш і звичайно каже:
— Люба моя Барабакасенториночко! Ось я приніс тобі віршика, аби ти могла його вчасно знищити.
І Барабакасенторина безжально нищить дядькові твори.
А щодо китайця — то він, як виявилося, має надзвичайні кулінарні таланти. І дядько Тарабук призначив його в палаці кухарем.
Стомлений кількагодинним вичікуванням, Барбель витяг вудочку з води й поклав поруч — на траві, щоб після короткого відпочинку знову закинути її в струмок.
Тоді в’юнкий китаєць виліз із кущів, підповз до вудочки і швиденько відламав її кінчик, де крилася таємниця існування Барбеля.
Барбель, мертвий, упав на землю.
— Ми врятовані! — закричав китаєць. — Тікаймо чимшвидше з цього острова, де на кожному кроці підстерігає нас небезпека!
Ми тут же подалися просто поперед себе, аби дістатися до берегів острова. Жоден випадок не затримав нас у дорозі. Незабаром ми стояли на морському березі, а недалечко якраз пропливав корабель.
На даний нами знак корабель затримався. Ми радісно вбігли на палубу. Наша радість стала ще більшою, коли ми дізналися, що корабель плине якраз у напрямку Басри.
ЗАКІНЧЕННЯ
Корабельний люд складався із самих різних осіб. Нашу увагу привернула одна гарненька дівчина, а також певна підстаркувата, але дуже мила шановна пані.
Дівчина виявилася донькою одного уславленого мандрівника, а шановна пані — вдовою перського купця. Дівчину звали Аркела, а шановну пані — Барабакасенторина. Аркела полонила мене з першого погляду. Я негайно освідчився їй, і моє освідчення було прийняте. Дядька Тарабука захопила дещо огрядна постать Барабакасенторини. Ідучи моїми слідами, він теж не зволікав ні хвилини, а одразу виявив охоту одружитися.
— Я б погодилася на одруження, але з умовою, що ти змиєш з обличчя ці чорні цяточки, які псують тебе і роблять схожим на негра, — відповіла Барабакасенторина.
— О Барабакасенторино! — відповів дядько. — Ці чорні цяточки — це літери, які пов’язані в чудові слова! Знай, що на поверхні мого тіла я наказав видрукувати мої вірші, бо я — поет. Тож ти матимеш у мені і мужа, і книжку до читання.
— Я терпіти не можу книжок і ніколи їх не читаю, — відказала Барабакасенторина. — І я не візьму назад своєї умови. Якщо хочеш мене мати, мусиш змити з обличчя той препаскудний друк.
— О Барабакасенторино! — зітхнув дядько Тарабук. — Я кохаю тебе більше за життя і готовий до будь-яких жертв, аби тільки назвати тебе жоною. Справжній поет усе може перемогти, окрім кохання! Але я не знаю, чим можна змити той друк, який ти називаєш препаскудним. Мені здається, ніщо вже його ніколи не змиє!
— Є в мене трави, відвар яких змиває усі плями, — сказала Барабакасенторина. — Я дам їх тобі одразу, щоби ти ще під час подорожі виконав мою умову.
Барабакасенторина подала дядькові коробочку з травами. Дядько схопив її і подався до каюти разом із китайцем, аби там випробувати силу тих трав.
За годину він повернувся на палубу із зовсім білим обличчям. Вигляд того обличчя страшенно мене порадував, бо я знову побачив давнього дядька.
— Ти тепер такий гарний, що я не можу тобі відмовити своєї руки! — закричала Барабакасенторина.
По трьох місяцях плавання ми пристали до берега в порту Басри, а звідти подалися до Багдада.
На другий день відбулися в Багдаді два шлюби — мій з Аркелою і дядька Тарабука з Барабакасенториною.
Відтоді ми спокійно жили в родинному палаці. Морський Диявол вже не навідував мене уві сні й не спокушав до подорожей, бо я став чоловіком жонатим і статечним.
Дядько Тарабук час від часу пробує писати вірші, але Барабакасенторина дере їх на дрібні шматочки, бо терпіти не може поезії. Дядько дозволяє їй усе й ніколи з нею не сперечається.
Він сам приносить їй кожен свіжонаписаний вірш і звичайно каже:
— Люба моя Барабакасенториночко! Ось я приніс тобі віршика, аби ти могла його вчасно знищити.
І Барабакасенторина безжально нищить дядькові твори.
А щодо китайця — то він, як виявилося, має надзвичайні кулінарні таланти. І дядько Тарабук призначив його в палаці кухарем.