розповіла Недопопелюшці, як опинилася у Недоладії.
— Але я не хочу лишатися тут, — продовжувала вона, — Я хочу додому. Тільки не знаю, як звідси вибратися. Проведи мене будь ласка, до Недороля Десятого. Може, він допоможе мені, - попросила дівчинка.
Почула ці слова Недопопелюшка і враз спохмурніла.
— Спробуй, — задумливо мовила вона. — Хоч і не вірю, що наш Недороль зможе тобі чимось допомогти. Я проведу тебе до нього, хоч нас може спіймати Перший Недорадник! — рішуче додала вона.
— А що буде, якщо він тебе спіймає?
— Він накаже відрубати мені голову!
— Ой! — злякалася Аля.
Та Недопопелюшка дзвінко розсміялася.
— Не бійся, ми втечемо! — заспокоїла вона дівчинку.
— Тоді я пійшов, — підвівся Недоладько. — Тільки хочу тебе попрохати, — звернувся він до Алі,— якщо дізнаєшся, як можна вибратися звідси, пообіцяй, будь ласка, що розкажеш і мені.
— Обіцяю! — сказала Аля.
— Ну то хай тобі щастить! Повертайся швидше до Недотелю! — побажав Недоладько навздогін Алі, яка вже попрямувала коридором за Недопопелюшкою.
Вони довго пробиралися темними галереями, переходами, вузькими і широкими сходами старого замку.
— Тут! — нарешті прошепотіла Недопопелюшка і показала на двері.
Аля тихесенько підступилася ближче до дверей і заглянула в щілинку. До кімнати заглядав ріжок місяця, який освітлював королівське ліжко. З усіх боків його оточувала важка запона, що опускалася з-під самої стелі. Через високі стрільчасті вікна виднілися мерехтливі зірки на чорному небі.
Аля рушила до кімнати. Але Недопопелюшка схопила її за руку.
— Зачекай! Ти знаєш, як до Недороля звертатися?
— Здається, треба казати «ваша величність»? — невпевнено ловила Аля. — Принаймні так зверталися до королів у казках.
— Ваша величність — це до справжнього короля! А до нашого — «ваша недоречність»!
— А хіба він не справжній? — здивувалася дівчинка.
— А! — зневажливо відмахнулася Недопопелюшка. Не король, а одна недоречність! Ну, ні пуху, ні пера тобі! — і вона залишила Алю саму.
Дівчинка навшпиньках наближалась до королівського ліжка. Їй здалося, що вона чує тиху музику.
Раптом перед нею впала тонесенька смужка світла, що вибивалася з щілини у запоні. Аля зазирнула в щілину, і перед її очима постала картина.
Посередині широченного ліжка сидів чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо і легенько перебирав струни. Потім вмостився зручніше і заспівав сумно-сумно:
Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.
Нарешті вона відважилася і тихенько прошепотіла: — Ваша недоречні-і-ість! Та Недороль Десятий все одно страшенно перелякався. Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно забриніло, і почав швидко зариватися у свої подушки. Від страху підвивав і приказував: — При-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! При-йшов при-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва! І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр та подушок. «Ох, як я ж його налякала! — жалкувала дівчинка. — Ще задихнеться там під подушками!» І вона знову покликала: — Ваша недоречність! Заспокойтеся, будь ласка! Я зовсім ні привид! Недороль не відповідав. — Вилазьте, ваша недоречність, вам же нічим дихати! Знов мовчання. Аля розсердилася. — Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі! Купа заворушилась, і почувся голос: — Як-кщо ти не при-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї руки! — і з-під подушок висунулася тремтяча королівська рука. Аля легенько потисла її. Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і сам Недороль. — Ді-ді-дійсно, начебто не при-ривид! — сказав він. — То хто ж ти? — Звичайна дівчинка! — Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває у моєму королівстві! Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись. — Ох-х-х, як ти мене налякала! — і він приклав до серця руку, — Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав. — Чому? — Бо вже багато років сюди ніхто не заходить! — Чому? — знову спитала Аля. — Чому, чому! —розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилившись над нею, прошепотів: — Я їх боюсь! Оглянувся довкола й додав ще тихіше: — Усіх боюся! Але найбільше, — Недороль зблід, наче крейда, — найбільше я боюся свого Першого Недорадника!
— А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Він зазіхає на мою корону! — плаксиво сказав Недороль Десятий. — Мене рятує тільки те, що у нього немає голови! Але як тільки вона в нього з'явиться… — Недороль засмученими очима дивився на подушки. — Як це — немає голови?! — вжахнулася Аля. — Нема — і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася і вона стерла її гумкою. А більше так і не малювала. От він і лишився без голови! Раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгор і зашепотів: — Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо… бо… бо… Недороль затнувся. — Бо це Державна Таємниця! — нарешті придумав він. — Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? — і Недороль рукою показав, ніби відтинає собі голову. Прохальним голосом він запитав: — Ти нікому не скажеш? — Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому! Почувши таку відповідь, Недороль полегшено зітхнув. Але видно, коли почав він відкривати державні таємниці, то не міг зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі і поманив її за собою. Відчинивши двері до Тронної Зали, Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення у стіні — нішу. В ній стояли залізні лицарські лати.
— Бачиш цей шолом? — спитав Недороль, — Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди і прилаштовує шолом собі на ппечі, замість голови. А увечері ставить його назад. Аля піднялася навшпиньки і зігнутим пальцем обережно
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
у якому Аля зустрічається з Недоролем ДесятимПосередині широченного ліжка сидів чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо і легенько перебирав струни. Потім вмостився зручніше і заспівав сумно-сумно:
Я нізащо
не признаюся
нікому,
що мені у замку
страшно так
самому!
Тільки місяць загляда у вікна чорні…
Ех, немає в мене друзів —
є придворні!
Нарешті вона відважилася і тихенько прошепотіла: — Ваша недоречні-і-ість! Та Недороль Десятий все одно страшенно перелякався. Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно забриніло, і почав швидко зариватися у свої подушки. Від страху підвивав і приказував: — При-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! При-йшов при-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва! І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр та подушок. «Ох, як я ж його налякала! — жалкувала дівчинка. — Ще задихнеться там під подушками!» І вона знову покликала: — Ваша недоречність! Заспокойтеся, будь ласка! Я зовсім ні привид! Недороль не відповідав. — Вилазьте, ваша недоречність, вам же нічим дихати! Знов мовчання. Аля розсердилася. — Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі! Купа заворушилась, і почувся голос: — Як-кщо ти не при-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї руки! — і з-під подушок висунулася тремтяча королівська рука. Аля легенько потисла її. Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і сам Недороль. — Ді-ді-дійсно, начебто не при-ривид! — сказав він. — То хто ж ти? — Звичайна дівчинка! — Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває у моєму королівстві! Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись. — Ох-х-х, як ти мене налякала! — і він приклав до серця руку, — Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав. — Чому? — Бо вже багато років сюди ніхто не заходить! — Чому? — знову спитала Аля. — Чому, чому! —розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилившись над нею, прошепотів: — Я їх боюсь! Оглянувся довкола й додав ще тихіше: — Усіх боюся! Але найбільше, — Недороль зблід, наче крейда, — найбільше я боюся свого Першого Недорадника!
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
у якому Аля дізнається про Державну Таємницю— А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Він зазіхає на мою корону! — плаксиво сказав Недороль Десятий. — Мене рятує тільки те, що у нього немає голови! Але як тільки вона в нього з'явиться… — Недороль засмученими очима дивився на подушки. — Як це — немає голови?! — вжахнулася Аля. — Нема — і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася і вона стерла її гумкою. А більше так і не малювала. От він і лишився без голови! Раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгор і зашепотів: — Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо… бо… бо… Недороль затнувся. — Бо це Державна Таємниця! — нарешті придумав він. — Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? — і Недороль рукою показав, ніби відтинає собі голову. Прохальним голосом він запитав: — Ти нікому не скажеш? — Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому! Почувши таку відповідь, Недороль полегшено зітхнув. Але видно, коли почав він відкривати державні таємниці, то не міг зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі і поманив її за собою. Відчинивши двері до Тронної Зали, Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення у стіні — нішу. В ній стояли залізні лицарські лати.
— Бачиш цей шолом? — спитав Недороль, — Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди і прилаштовує шолом собі на ппечі, замість голови. А увечері ставить його назад. Аля піднялася навшпиньки і зігнутим пальцем обережно