— На все воля Божа,— прорік чернець.
— Саме так,— відповів Алхімік.
Коли казан охолов, монах з юнаком зачаровано втупилися в нього. Свинець затверднув по формі казана, але то вже не був свинець. То було золото.
— Чи я колись цього навчуся? — запитав юнак.
— Це моя Легенда, не твоя,— відповів Алхімік.— Але я хотів показати тобі, що це можливе.
Вони повернулись до воріт монастиря. Там Алхімік розділив золотий диск на чотири частини.
— Це тобі,— сказав він, простягаючи одну частину монахові.— За твою щедрість до подорожніх.— Винагорода перевершує щедрість,— здивувався монах.
— Не говори такого. Життя може підслухати, й наступного разу отримаєш менше.
Алхімік обернувся до хлопця.
— Це тобі. Повертаю те, що ти віддав вождю.
Юнак хотів був сказати, що віддав вождю значно менше. Але він чув, що було сказано ченцеві, тож промовчав.
— А це мені,— промовив Алхімік.— Мені повертатися в пустелю, а там війна.
Четверту частину він також вручив монахові.
— Це для юнака. На всяк випадок.
— Але ж я йду по скарб! — вигукнув юнак.— Він зовсім близько!
— Я певний, що ти його знайдеш,— погодився Алхімік.
— Тоді навіщо це?
— Бо ти вже двічі втрачав свої гроші. Спочатку вони дісталися злодієві, тоді — вождеві. Я старий, забобонний араб, і вірю у наші прислів'я. Одне з них каже: «Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє».
Вони осідлали коней.— Хочу розповісти тобі історію про сни,— сказав Алхімік.
Юнак під'їхав ближче.
«У стародавньому Римі, в епоху імператора Тіберія, жив собі добрий чоловік, який мав двох синів. Один був військовим і служив у найвіддаленіших закутках імперії. Другий син був поетом, і зачаровував віршами весь Рим.
Якось уночі батькові приснився сон. Йому явився янгол і сказав, що цілий світ століттями вивчатиме й повторюватиме слова одного з його синів. Старий прокинувся зі сльозами вдячності на очах, бо життя щедро відкрило йому те, чим пишався б кожний батько.
Невдовзі по цьому старий загинув, рятуючи дитину, яку ледь не переїхала колісниця. Життя своє він прожив чесно й праведно, тому відразу потрапив на небеса, де зустрів янгола, який приходив до нього у сні.— Ти був добрим чоловіком,— сказав йому янгол.— Прожив своє життя з любов'ю й помер достойно. Тепер я можу виконати будь-яке твоє бажання.
— Життя й для мене було добрим,— сказав старий.— Коли ти з'явився мені уві сні, я відчув, що всі мої старання винагороджені. Бо вірші мого сина залишаться в пам'яті людей на довгі віки. Нічого не хочу для себе. Але, як кожен батько, хотів би потішитися славою того, кого ростив і виховував. Хотів би почути слова мого сина в далекому майбутньому.
Янгол доторкнувся старому до плеча, й вони перенеслися в майбутнє. Опинилися у грандіозному храмі, оточені тисячами людей, що говорили незнайомою мовою.
Чоловік ридав від щастя.
— Я знав, що поезії мого сина будуть безсмертними,— мовив він крізь сльози.— Але який з його віршів декламують ці люди?
Янгол наблизився й лагідно підвів старого до найближчої лави, на яку вони й присіли.
— Вірші твого сина-поета були дуже славні у Римі,— сказав янгол.— Всі їх любили й цитували. Проте, коли завершилось правління Тіберія, поезії його були забуті. Слова, які чуєш тепер, належать твоєму синові-військовому.
Старий приголомшено глянув на янгола.
— Твій син служив у далекому краї, де став центуріоном. Був добрим і справедливим чоловіком. Одного разу смертельно захворів його слуга. Твій син почув про цілителя, який лікував недуги, й вирушив на його розшуки. Дорогою він довідався, що чоловік, якого шукає — Син Божий. Він стрічав зцілених ним людей, осягнув його вчення й навернувся до нової віри, хоча й був римським центуріоном. Нарешті одного ранку він стрів і самого Учителя.
— Він розповів йому про хворобу слуги, й Учитель погодився зайти в його дім. Але центуріон був глибоко віруючою людиною, тому, побачивши Його очі, він збагнув, що справді стоїть перед Сином Божим.
— І ось що сказав твій син,— мовив старому янгол.— Тієї миті він сказав слова, що їх не забудуть повік: «Господи, я недостойний, щоб ти увійшов під мою покрівлю. Скажи лише слово, і слуга мій видужає».Алхімік поквапив свого коня.
— Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це.
Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.
— На все добре,— сказав Алхімік.
— На все добре,— відгукнувся юнак.Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.
«Де серце, там і скарб»,— казав йому Алхімік.
Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Легенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.
Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: «Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб».
Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з'явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. Місячне сяйво творило в дюнах гру тіней, і пустеля стала хвилястим морем; це нагадало юнакові той день, коли, відпустивши віжки коня, він подав Алхімікові знак, якого той чекав. Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.
Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Легенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Легендою.З висоти Пірамід на юнака дивилися віки. Якщо він схоче, може тепер повернутися в оазу, до Фатіми, й вести там життя простого чабана. Адже й Алхімік живе в пустелі, хоча й розуміє Мову Світу і знає, як робити золото зі свинцю. Не мусить нікому показувати своє мистецтво і