буде залежати від шопенгауерівської дихотомії для будь-якого внутрішньо реалізованого… – і так далі, про речі, які я й сам не дуже розумів, а він тим більше. У ті дні він справді не знав, що казав; він був юним зеком, схибленим на звабливих перспективах стати справжнім інтелектуалом, і йому подобалось говорити особливим тоном та вживати мішанину особливих слів, які почув від «справжніх інтелектуалів», хоча він не був настільки наївним у всьому іншому, і йому знадобилося лише декілька місяців з Карло Марксом, аби бути в темі з усіма термінами й висловами. Втім, ми розуміли одне одного на іншому рівні божевілля, і я дозволив йому пожити в мене, доки він не знайде роботу, ми також вирішили колись поїхати на Захід. То була зима 1947-го.

Одного вечора Дін вечеряв у мене вдома, він уже мав роботу на автостоянці в Нью-Йорку і, нахилившись наді мною, поки я швиденько друкував, сказав:

– Давай, чувак, ці дівчата не будуть вічно чекати, швидше вже.

– Почекай хвилинку, я піду, лише закінчу цей розділ, – відповів я, адже це був один із найкращих розділів книжки. Потім я вдягнувся, і далі ми полетіли в Нью-Йорк зустрітися з якимись дівчатами. Поки ми їхали в автобусі, у дивній фосфоресцентній порожнечі лінкольн-ського тунелю, ми оперлись один на одного, махаючи руками, та збуджено кричали й розмовляли, і тут я почав доганяти, хто такий Дін. Він просто був молодим хлопцем, страшенно захопленим життям, і хоча й відсидів, та потрапив у тюрму лише через те, що хотів жити і спілкуватися з людьми, які б у іншому разі його ігнорували. Він і мене дурив, і я це знав (проживання, харчі та «уроки писання»), і він знав, що я знаю (на цьому й базувалися наші взаємини), але мені було все одно, і ми чудово знаходили спільну мову – без задирань і церемоній; ми бігали один біля одного, немов закохані. Я почав учитися в нього так само, як він, напевно, вчився у мене. Щодо моєї роботи він казав:

– Давай далі, все, що ти робиш, – чудове. – Він, коли я писав історії, заглядав через моє плече, вигукуючи: -Так! Правильно! Ого! Чувак! – Або: – Ох! – І витирав своє обличчя хустинкою. – Чувак, ого, так багато всього треба зробити, стільки речей написати! І як тільки почати все це переносити на папір і без якихось кручених забобонів і зацикленості на літературних приписах та страхах граматики…

– Все правильно, хлопче, ось ти й заговорив.

І я побачив якусь божественну блискавку, вона мерехтіла від його збудження і його видінь, які він описував таким скаженим потоком, що пасажири автобуса обертались, аби побачити цього «збудженого психа». На Заході він провів третину свого часу, граючи в більярд, третину в тюрмі, і ще третину в публічній бібліотеці. Можна було бачити, як він цілеспрямовано йшов зимовими вулицями, з непокритою головою, несучи книжки до більярдної, або як він залазив на дерева, щоб пробратися на горища приятелів, де проводив дні, читаючи та переховуючись від закону.

Ми поїхали в Нью-Йорк – я вже забуваю, що то була за справа, ніби до двох кольорових дівчат, але дівчат там не було; вони мали з ним зустрітися у кафешці, проте так і не з'явились. Ми пішли на його стоянку, бо він там мав ще декілька справ: перевдягнувся в сараї на задньому дворі, причепурився перед щербатим дзеркалом і все таке, аж доки ми не рушили далі. То був вечір, коли Дін познайомився з Карло Марксом. Сталося щось грандіозне, коли Дін зустрівся з Карло Марксом. З того моменту я дуже мало бачив Діна, і мені було трохи шкода. Два їхні гострі розуми одразу сподобались один одному. Перетнулись два проникливі погляди – святий пройдисвіт зі світлим розумом і поетичний пройдисвіт з темним розумом, тобто Карло Маркс. їхні енергії зустрілися лоб у лоб, я в порівнянні з ними був ідіотом і не міг триматися з ними на рівних. Уся ця дика катавасія всього, що мало статися, почалась саме тоді; вона перемішає всіх моїх друзів і рештки моєї сім'ї у величезну хмару пилу, розпорошену в американській ночі. Карло розказав йому про Старого Бика Лі, Ел-мера Хасела, Джейн: Лі вирощував траву в Техасі, Гасел сидів на острові Райкерс, Джейн ходила по Таймс-сквер у бензедрінській маячні, з маленькою дівчинкою на руках, доки не осіла у Белв'ю. Дін розказав Карло про невідомих людей із Заходу, таких як Томі Снарк – акула більярду, гравець у карти і святий педераст. Він розказав про Роя Джонсона, Великого Еда Данкела, друзяк його дитинства, вуличних приятелів, незліченних дівчат, секс-тусовки і порнографічні картинки, його героїв і героїнь, про пригоди. Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене – божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать «Ого-о-о!» Як там називали таку молодь у Німеччині доби Гете? Шалено прагнучи навчитися писати, як Карло, Дін передусім насів на нього своєю величезною доброю душею, яка буває лише у пройдисвітів.

– Так, Карло, тепер дай мені сказати – ось, що я хочу сказати…

Я не бачив їх зо два тижні, за які вони зцементували свої стосунки до безперервних щоденних і щонічних розмов.

Потім прийшла весна, чудовий час подорожей і всі у розкиданій компанії збирались кудись податися. Я був поглинутий роботою над своїм романом і коли дістався середини, після подорожі на Південь з тіткою до мого брата Роко, я приготувався вперше вирушити на Захід.

Дін уже поїхав. Ми з Карло провели його з «грейхаунд-ської» станції на 34-тій вулиці. Там, нагорі, можна було сфотографуватися за 25 центів. Карло зняв окуляри і мав зловісний вигляд. Дін сфотографувався у профіль, сором'язливо озираючись. Я сфотографувався в анфас і був схожий на тридцятилітнього італійця, готового прикінчити будь-кого, хто хоча б слово скаже проти його мами. Цю фотографію Карло і Дін акуратно розрізали лезом посередині та сховали у свої гаманці. Дін був одягнений у справжній західний діловий костюм, придбаний для подорожі в Денвер; він завершив свій перший загул у Нью-Йорку. Я кажу «загул», хоча він працював на автостоянках, як віл. Він був неймовірним паркувальником, він міг здавати назад у вузькому проїзді зі швидкістю 40 миль на годину і гальмувати просто біля стіни, вискочити, пробігти біля