барбідонець!»
Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.
І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!
Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним. А я не хочу писати про сумне. Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику. Це буде зовсім інша історія.
От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»… Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю. Ще хотів би додати про Айрес.
У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції. Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло. Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників. І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять! Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання. Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку. Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…». Ні! Це надто офіційно. Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…». Це теж не дуже підходило — надто солодкаво. Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму? Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється… Ми домчали до станції за півгодини. Автобус уже стояв, чекаючи на мене. — Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, — буркнув я, — хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся? Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала: — Побачимо… Іншого я від неї й не чекав.
Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним. А я не хочу писати про сумне. Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику. Це буде зовсім інша історія.
От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»… Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю. Ще хотів би додати про Айрес.
У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції. Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло. Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників. І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять! Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання. Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку. Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…». Ні! Це надто офіційно. Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…». Це теж не дуже підходило — надто солодкаво. Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму? Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється… Ми домчали до станції за півгодини. Автобус уже стояв, чекаючи на мене. — Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, — буркнув я, — хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся? Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала: — Побачимо… Іншого я від неї й не чекав.