так багато сили.

Ручка в дверях обернулася. Виснажене обличчя хворого скривила смертельна тривога. Трохи підвівся на ліктях. Серце гупало, наче молот. З легенів вихопився схожий на ридання стогін.

Траубе знав, що має померти…

Шель запалив сигарету, згасив сірника і, затягуючись димом, вів далі свою розповідь:

— Нам було важко. Під руками — ніякого знаряддя. Ми не знали, скільки того щебеню, яким засипало сходи. Здавалося, що йому нема кінця-краю. Як тільки ми відкидали кілька цеглин, мов з величезної лійки, сипалося знову й знову. До того ж потріскана стеля щохвилини могла обвалитися.

Шель стомлено протер очі:

— Що тут багато говорити, ми працювали мов очманілі, щоб якнайскоріше вийти нагору. Підвал раптом видався нам тим, чим він фактично й був: могилою. Могилою, з якої треба було за всяку ціну вибратися. Після тридцяти шести годин пекельної праці я відчув подих свіжого повітря. Все інше — то вже дрібниці. Ми прокопали досить великий отвір, і я обережно виліз нагору. Навколо лежало величезне згарище і руїни, розбиті будинки, понівечений сад, поламані й попалені дерева. Там, де колись тяглася вулиця, люди в запорошеному одязі закидали на гострі виступи стін канати, потім, ухопившись за ті канати, тягнули їх, поки не падала стіна, здіймаючи хмари пилу. Неподалік стояв зелений джип, біля якого двоє чорних мов смола американських солдатів, голосно сміючись, жартували з високою грудастою німкенею. Ми вилізли з руїн, Джонсон підбіг до солдатів, гукаючи по-англійському: «Не стріляйте, ми — в'язні!»

Шель замислився, потім додав:

— Нам виділили квартиру, дали харчі і одяг. Джонсона, якого зразу ж визнали за героя, прославляли при кожній найменшій нагоді. Згодом його, здається, нагородили навіть якоюсь медаллю і підвищили по службі. Потім він почав працювати у верифікаційній комісії і перебрався в окрему квартиру. Наскільки мені відомо, Джонсон лишився в Німеччині.

Шель змовк. З вулиці долинав шум автомобілів, часом — скрегіт трамвайних коліс.

Головний редактор «Трибуни вроцлавської» уважно глянув на Шеля. Він знав його багате років і цінував як чесного, відданого своїй справі працівника. Роботу в редакції вони починали разом. Шель був тоді вуличним продавцем газет і репортером-початківцем. З роками виріс на редактора міжнародного відділу газети. Бесіда, яку друзі вели цього вечора, була пов'язана з від'їздом Шеля до ФРН.

Слухаючи його, головний редактор не міг позбутися настирливої думки, що той чогось не договорює, приховуючи у своїх спогадах якусь зовсім іншу й важливішу справу.

— А Траубе? Що сталося з ним? — спитав головний редактор.

— Траубе лишився тим меланхолійним павуком, яким фактично був завжди. Він ішов крізь життя обтяжений найскладнішими комплексами, хворів на всесвітню скорботу, ніс із собою якийсь ніким докладно не визначений смуток. Багатьох образ він зазнав ще в дитинстві, про яке оповідав нам у підвалі. Траубе походив з бідної родини: батько єврей, крамар; мати — сварлива німкеня, що не припиняла свого лементу ні вдень ні вночі.

Шель загасив сигарету.

— Батько Леона помер у 1938 році. Війна перервала навчання хлопця. В 1940 році його заарештували через якусь дрібницю. Мати, побоюючись за власну шкуру, стала ревною націсткою і зреклася дитини, що походила від «мезальянсу», тому син не називав її інакше ніж «жінка, що мене народила». Леон Траубе пережив концентраційний табір. Каліцтво і рани, яких він зазнав, були швидше духовними.

Шель якусь мить помовчав, а тоді раптово скінчив:

— Траубе лишився в Гроссвізені. Він писав до мене один чи два рази на рік. Останнім часом ми листувалися ще рідше.

— Ви провідаєте його?

— Коли буду в ФРН, то, певно, виберуся до Гроссвізена і зустрінуся з Леоном.

— Уже все оформили?

— Так, у мене є паспорт, віза, валюта і квиток.

— Від'їжджаєте завтра?

— О восьмій ранку.

Головний редактор підвівся.

— Шель, — мовив спокійно, — незважаючи на нашу довгу і, здавалося б, вичерпну розмову, у мене склалося враження, що ви не зачепили суті справи. Написання репортажу про ФРН, мабуть, не єдина причина вашої подорожі. Я не знаю, які у вас плани, але більш нічого не питатиму. Коли б ви хотіли про це сказати, то сказали б самі. Я певен, що ви не вчините там нічого нерозсудливого. — Помітивши протест, що зростав у очах Шеля, він похапцем додав: — Ні, я не мав на увазі, що ви можете лишитися там. Це було б…

— Ідіотизмом! — скінчив Шель усміхаючись. — Ви можете не турбуватися. Визнаю, є певні справи, які мене зацікавили, але вони настільки неясні, що немає потреби про них згадувати.

Головний редактор подав руку:

— Гаразд! Щасливої дороги вам.

Повільно прямуючи до трамвайної зупинки, Шель обмірковував події останніх днів. Завтра він покине Вроцлав. Відчув легкий, підсвідомий смуток. Шель звик до цього міста, полюбив його. Пригадалися бурхливі післявоєнні дні, коли він приїхав сюди чужий, нікому не потрібний. Перше враження не було приємним. У зруйнованому вокзалі юрмилися балакучі жінки, солдати, цивільні, недовірливо озиралися чоловіки з набитими усякою всячиною мішками й рюкзаками. В закапелках торгували консервами, цигарками, горілкою, приймачами — чим завгодно. Старі завсідники варшавських базарів, люди з Вишкова і Малкіні, з Кутна і Пйотркова давали тут волю своїм окупаційним звичкам.

Величезна територія міста скидалася на лабіринт похмурих руїн. Від переважної більшості будинків лишилися тільки розмальовані тріщинами фрагменти стін або обпалені скелети димарів. На тротуарах і бруківці чорніли воронки од бомб, тут і там стирчали погнуті, покручені залізяки. Уламки снарядів поздирали з старих кам'яниць базару різьбу й фрески.

Шель здригнувся. Відганяючи прикрі спогади, глянув на темну воду міської канави. На спокійній поверхні вимальовувалися контури похилених дерев. Він минув ясно освітлені вітрини Товарного Дому і швидко пробіг Свидницьку вулицю. Перед клубом журналістів саме зупинилася «шістка». Шель зайшов до трамвая і спробував згадати провідну думку перерваних роздумів.

Розмова з редактором. Незважаючи на довіру, він не сказав йому справжніх причин і мети подорожі. Мета? Шель задумався. Досі уся справа починалася й кінчалася дивним і не зовсім зрозумілим листом, якого він одержав з Німеччини два місяці тому. Вийняв з портфеля складений навпіл білий конверт з написом:

Гер Ян Шель, Вроцлав, 8, вулиця Кленова, 12.

Розгорнув листа, безпідставно сподіваючись, що знайде не помічену досі, може, приховану в тексті звістку.

«Дорогий Яне, — писав Траубе. — Ти, напевно, здивуєшся, одержавши від мене довший