Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається».
І стою й чекаю: ось-ось засяють золоті сади, заграє чарівна музика...
- Та сідайте ж! Боїтеся, чи що?
Умощуюсь, скраєчку, як у сні. Їдемо, а в мене ніяк не йде з думки: «Ні, тут щось не так».
Добралися до школи.
Мати радісінька, мов родині якій, аж зачервонілась стара. Коли ж в кімнаті наша землячка чогось осмутніла. Глянула туди-сюди, сіла, не роздягаючись, мовчить. Приглядаюсь до неї: якась чужа дівчина, з своєю невідомою мені турботою, і тільки-тільки мерехтять в очах золоті іскорки, що трохи нагадують колишню Тасю. Упадаємо коло неї - мати і я, прохаємо роздягтись - мовчить. Переглянулись із матір’ю. Мати до мене:
- А ми й не помічаємо, що в нас у хаті холодно, аж пара ходить. Внеси, сину, дров та затопимо грубку, а я зараз самувар нагрію.
Ключ од сарая був у сторожа, а сторож пішов цього вечора додому - і я побрьохав до нього через снігом заметений город.
Спотикаюся по гребнях, аж падаю, а з думки не йде ця чудна пригода.
«Що їй треба? Чого вона приїхала?» І одразу раптом пригадав: гарячий, п’яний струмок розлився по тілу, по руках і ногах, у голові.
Як «чого приїхала»?
Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна така, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!
«Ну що ж, коли так - треба одружитись!» - храбро подумав я. Одначе одразу одчув, як затремтіли ноги підо мною, ніби поставлено мене на краю прірви. І щось у мене боязке заскиглило, запротестувало. «Я,- мовляв,- не од того, тільки це так несподівано, все-таки ж треба було подумати... і нічого я ще не зробив того, що думав, і нічим щастя цього не заслужив іще...» ,
«Ні, ні! - без жалю давив я у собі всякий протест.- Ніяких думок! І не думай, і не викручуйсь! Це ж буде навіть негостинно: сама наважилась, приїхала, не злякалась поговору, а я...»
«Ні, що буде, те й буде - женюсь!»
А як вертався од сторожа, ніяких сумнівів не було: увесь горів, був радісний і щасливий, до останку закоханий в несподівану свою наречену.
«Якого мені трясця? Само щастя прилетіло мені в хату, а я ще огинаюсь!»
Аж дух забивало... Так поспішаю, така нетерплячка знову глянуть на свою наречену.
Влітаю в кімнату.
В кімнаті Тасі не було. Заходжу до кухні: мати сама
- А де ж, мамо, наша гостя?
- А в кімнаті хіба немає?
- Нема!
Мати знизує плечима.
- Де б же їй дітись? Може, вийшла платити чоловікові за хуру?
Чекаєм - нема. Вийшов у двір, обійшов кругом усю школу.
Ні Тасі, ні візника, ні коней.
Навіть сліду на снігу не залишилося. Влітаю в хату.
Мати затурбована. Стоїть, чекаючи.
- Ну?
- Нема й сліду!
- І що за притча! - сказати людям, віри не поймуть.
Увіходить сторож. Послухав, подумав. Далі спокійно й урочисто.
- Таке буває раз у житті, та й то не з усяким... Це привид!
І в хаті повіяло казкою.
Кілька днів після того я бив собі та ламав голову, як це воно сталося. На хуторах тим часом навкруги цієї оказії виростали легенди, як гриби після дощу. Мені доводилось гасити їх, як пожежу в посуху. Там затопчеш полум’я, а там уже виривається з-під ніг. Колись, через багато років після того, мені довелося якось проїздити мимо цієї школи. Хурщик мій, що не знав мене у вічі, розповів мені про школу таку легенду:
«Одного вечора в хуртовину під’їхала до школи з дзвінками заручена вчителя і, не встаючи з саней, промовила до нього: «Женись на другій - мене не дожидай...» Тільки це промовила - і хтозна-де все ділось: ні коней, ні молодої. А вже так через тиждень дійшла до вчителя чутка, що тієї самої ночі його наречена замерзла в хуртовину десь аж на Чернігівщині».
Я насилу впізнав у цій легенді свою власну пригоду.