темряві:
- Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.- І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.
Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...
Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх паморозь...
- Хто такий?
Проти вікна забіліли зуби - сміється. Лице томлене, мучене, ніби в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.
- Хто такий? - голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.
І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у «мерця» запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом - переможне і грізне:
- Марко!! З тюрми! Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. - - Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство! Всі наші розмови, спогади, жалі - все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно сподіваній, забареній матері... Столітня минала ніч, розпадались мури... - Діду, світла! Світла!
Не вернемось, не вернемось, Не знаєм, до кого..
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног...
- Марко!! З тюрми! Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. - - Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство! Всі наші розмови, спогади, жалі - все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно сподіваній, забареній матері... Столітня минала ніч, розпадались мури... - Діду, світла! Світла!
* * *
...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики... Загрібай, мати, жар-жар, Буде тобі дочки жаль-жаль... Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації... А далі, як сніг серед літа,- драгуни!.. А далі - козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє! Крижані гори! Білі ведмеді! Північне марево - чари! А далі - пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки... А далі... Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем? І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим вітром, як кропивою жалить:Ой догнали літа мої
На калиновім мості...
Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості.
* * *
Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у вінках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми. І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. Примовкла, щоки од жалю горять. І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,- хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить - моя ось голова сивим снігом закуріла-закуріла... Чи, може... Ой... Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жаркого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в степу? Пастухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається... Шапку знявши, голову схиливши. Сивий чуб його вітер розвіває. Реп’яхи на полах у його, на ногах болото, туга в очах. Підходить заклопотаний, сумний, мов волів шукає. Питається, і чудна в його мова: - Не бачили, не чули - не їхали тут мої літа? Сміються. - Які ж твої літа? - З музиками, з бубнами, з прапорами, кіньми вороними. - Не бачили, тільки чули: погули літа твої геть поза горами. А як їхали, співали:Не вернемось, не вернемось, Не знаєм, до кого..