- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (17) »
Аргентіні?» Спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий... ой, здається, ні! - і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листками, аж серце б’ється.
Знайшов - так. Зітхається легенько - слава богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий чарівний талісман - і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.
В таку годину шелестів іноді бур’ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина. Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови. Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш - Мотря. Зорить очима, мовчить. Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзига. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде. Знаю, що так не минеться - буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю. - Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане? Як до стіни. Стоїть, розглядає. Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно. - Давай цілуватись! - кине швиденько, нерозбірливо. Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова. Торкає легенько в плече. - Чуєш, кучерявий, давай! - кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами. Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі: - Ну й що це мені за кара господня!.. Мов вітром винесе Мотрю з комори. На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице - і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,- мельне - і як водою вмило. Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона - я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі - глибокі, пильні, допитливі. - Ну, хоч скажи ж мені - що вони пишуть в отих книжках? - стала якось розпитувати мене. - Та й нащо воно тобі? - одмагався я.- Все одно зразу не врозумієш. - Ну, а одначе ж? - допитувалась вона уперто. Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати. Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою. - Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася - нічого не бачу, нічого не розумію, ходжу, як сліпа - і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! - перекривила вона себе. І задумається надовго. А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку. Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка. Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись. Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита. Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись. За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові - видно було з лиця - снувалися, не переставали якісь свої думки. День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо - чисте, спокійне, холодним чаром повите. Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить. І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида - і та примовкла, сорочку мені дошиває. Я, глянувши на неї, осміхнувся. Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
В таку годину шелестів іноді бур’ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина. Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови. Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш - Мотря. Зорить очима, мовчить. Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзига. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде. Знаю, що так не минеться - буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю. - Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане? Як до стіни. Стоїть, розглядає. Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно. - Давай цілуватись! - кине швиденько, нерозбірливо. Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова. Торкає легенько в плече. - Чуєш, кучерявий, давай! - кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами. Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі: - Ну й що це мені за кара господня!.. Мов вітром винесе Мотрю з комори. На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице - і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,- мельне - і як водою вмило. Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона - я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі - глибокі, пильні, допитливі. - Ну, хоч скажи ж мені - що вони пишуть в отих книжках? - стала якось розпитувати мене. - Та й нащо воно тобі? - одмагався я.- Все одно зразу не врозумієш. - Ну, а одначе ж? - допитувалась вона уперто. Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати. Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою. - Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася - нічого не бачу, нічого не розумію, ходжу, як сліпа - і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! - перекривила вона себе. І задумається надовго. А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку. Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка. Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись. Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита. Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись. За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові - видно було з лиця - снувалися, не переставали якісь свої думки. День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо - чисте, спокійне, холодним чаром повите. Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить. І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида - і та примовкла, сорочку мені дошиває. Я, глянувши на неї, осміхнувся. Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
* * *
Глянула вдруге, почервоніла - і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток... Гасаємо по грядках, по малині, між бур’янами, жалимо одно одного кропивою, кидаємось реп’яхами. Чути коло воріт - мати гукає Мотрю до хати. Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур’яни. Впіймав за руку - подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу. І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї. - Так оце ти вже завтра й поїдеш? - тихо спитала вона. Потім додала з докором: - Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й «здоров» не скажеш. Мені стало смутно й чогось шкода. «Здоров», може, й скажу, як побачу, а забути - не минеться»,- спливла думка. - І таке витієш! Чого б то я тобі «здоров» не казав! - щиро суперечу їй. Повеселіла. - Ну, то вийди увечері до перелазу - скажу щось,- соромлячись і хитро спідлоба визираючи, промовила вона.- Вийдеш? - Що ж ти скажеш? - притихши, допитуюсь. Клокнула язиком і лукаво прищулила око: - Щось га-рне, гарне! Повела головою й очі приплющила - таке гарне. - То краще тепер скажи,- починаю умовляти її,- увечері надійдуть товариші, то, може, й часинки такої не влучу. Скажи! Бачу - мнеться. - Ну? - заохочую її. - Ну, добре,- згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе. Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось. І зразу, мов сполохавшись: - Ух!.. Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах. «Чи не чортеня?» - відразу, мов вітром, понесло мене за нею. Впіймав за плечі, повертаю: - Ану ж скажи мені те «гарне»! Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови: - Ой-ой-ой... Хилиться додолу, як п’яна.- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (17) »