- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »
Бачу - не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задвірку стали на розмову матері.
- Оце, сусідо, маю на вас серце,- скаржиться жартом Петриха моїй матері,- унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.
- Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,- зітхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
«Так вийдеш? Гляди ж!..»
Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди. Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того «гарного». Не довелося мені бачитись із нею в житті - шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!.. Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа. Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх: Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди - вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: «Тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі «щось гарне». Краще підожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я - дурна, ти учений - яка з нас пара?» ...Бідна дівчина - як вона кохає, як вона береже оте своє «щось гарне»! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне. А як ліг увечері спати - довго увижалось мені: виглядає між деревом небо - темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту - і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко. А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає. А як стало пізно, помалу пішла до хати. Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина... І ворушиться в мені перший жаль. І чому було, чому не прийти?.. Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде! Треба... заховав десь листа - тільки його й бачив...
Минуло чимало років - і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща. І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова... Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами. На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми. Я здибав знакомого й загомонівся. Смиче мене щось за рукав - озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий. - Ходім швидше - кличе тебе Мотря! - Яка Мотря? - Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору? Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав. Поспішаємо. - Наказала привести тебе, хоч би там що,- нашвидку розказує дорогою товариш,- вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав. Ідемо з Марком по платформі,- розказує далі,- коли назустріч - панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струнка, смуглява, як циганча. «Десь я немов бачив її!» - думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається... Б’ється в мене серце - ох, коли б не спізнитись! - Служить де чи додому їде? - питаю. - Не розпитав до ладу - десь у друкарні коло свого дядька. Казала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси... Свистить паровоз. - Швидше! Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами. До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль. - Е, опізнились, а дуже хотіла бачити - все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі «щось гарне», та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам - не сказала. Каже: «Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу». Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом. А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками. Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі - зачаровані, задивовані, блискучі, в яких миготів мені чарівний образ, мов живий. Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях. Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду - хто мене вдержить! - поїду, побачу і знову почую «щось гарне». Де там!! Минуло три дні - все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря. А чи зжене - не вгадаєш.... Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки... Золоті надії, дитячі химери - розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна. Оце тобі й увесь світ широкий - од стіни до стіни! І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху. І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання... Лист - коротенький, листівка. На їй - штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий? - дивуюсь. Читаю підпис - нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука - чужа. «Дорогий товаришу,- мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть - я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!..» Читаю - чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу. - Хто б же воно? «Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь». Далі дрібненько дописано: «Отоді вже, мабуть, скажу вам «щось гарне». Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене: - Що, на волю? На поруки? Куди там - краще!.. Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки - нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую - одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії. Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця - і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею - гостра, як ніж. Жить!.. І знову - старенька комора осміхається із
Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди. Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того «гарного». Не довелося мені бачитись із нею в житті - шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!.. Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа. Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх: Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди - вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: «Тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі «щось гарне». Краще підожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я - дурна, ти учений - яка з нас пара?» ...Бідна дівчина - як вона кохає, як вона береже оте своє «щось гарне»! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне. А як ліг увечері спати - довго увижалось мені: виглядає між деревом небо - темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту - і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко. А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає. А як стало пізно, помалу пішла до хати. Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина... І ворушиться в мені перший жаль. І чому було, чому не прийти?.. Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде! Треба... заховав десь листа - тільки його й бачив...
Минуло чимало років - і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща. І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова... Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами. На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми. Я здибав знакомого й загомонівся. Смиче мене щось за рукав - озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий. - Ходім швидше - кличе тебе Мотря! - Яка Мотря? - Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору? Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав. Поспішаємо. - Наказала привести тебе, хоч би там що,- нашвидку розказує дорогою товариш,- вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав. Ідемо з Марком по платформі,- розказує далі,- коли назустріч - панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струнка, смуглява, як циганча. «Десь я немов бачив її!» - думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається... Б’ється в мене серце - ох, коли б не спізнитись! - Служить де чи додому їде? - питаю. - Не розпитав до ладу - десь у друкарні коло свого дядька. Казала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси... Свистить паровоз. - Швидше! Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами. До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль. - Е, опізнились, а дуже хотіла бачити - все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі «щось гарне», та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам - не сказала. Каже: «Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу». Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом. А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками. Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі - зачаровані, задивовані, блискучі, в яких миготів мені чарівний образ, мов живий. Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях. Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду - хто мене вдержить! - поїду, побачу і знову почую «щось гарне». Де там!! Минуло три дні - все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря. А чи зжене - не вгадаєш.... Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки... Золоті надії, дитячі химери - розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна. Оце тобі й увесь світ широкий - од стіни до стіни! І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху. І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання... Лист - коротенький, листівка. На їй - штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий? - дивуюсь. Читаю підпис - нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука - чужа. «Дорогий товаришу,- мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть - я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!..» Читаю - чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу. - Хто б же воно? «Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь». Далі дрібненько дописано: «Отоді вже, мабуть, скажу вам «щось гарне». Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене: - Що, на волю? На поруки? Куди там - краще!.. Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки - нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую - одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії. Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця - і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею - гостра, як ніж. Жить!.. І знову - старенька комора осміхається із
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »