Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.
Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.
Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов - тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.
Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, - в думці пугач вже в мене в руці, - коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. «Оце приснилось», - думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне - от потягло, і знов чую: палять люльку... Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки - так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку... Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.
Спинив, перестрівши, батька.
- Чого се, синку, так гониш? - пита.
- Тату! - кажу, - тату!
Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.
- Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.
- Дуже злякався? - пита.
- Злякався, тату...
- Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?
- Чую, тату, не признаюсь.
Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.
- Голова в тебе, синку, як стріха, - каже.
Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула... Ніби радію і плакати хочу.
- А тітка щодня загадує причепуритись.
А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі питаю:
- Тату! - питаю, - чи ті гайдамаки заскочуть?
- А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?
А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.
- Як се ви, тату, вишукали? - дивуюся.
- Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.
- А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?
- Ні, сину.
- А я трохи боявся.
- Не бійся.
Я у той мент і послухав - от наче він загадав мені води принести абощо...
- Вже не боюсь, тату.
- І добре, синку.
- А тітка, - кажу, - бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.
Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом - широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.
- Усе гаразд, - каже Максим.
Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...
- На тому тижні? - пита батько.
- Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, - одказує рудий кремез. - А ви не забаритесь?
- Не забаримось, - каже батько.
А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...
- Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, - каже Овдій.
І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.
- Іди собі, синку, додому, - каже мені. - Ти нічого не бачив і не чув?
- Еге, тату, нічого не бачив і не чув.
Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...
- Нагулявся, синочку? - пита тітка Мокрина. - Може, їстки хочеш?
Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.
- Тіточко! - скричав, - та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?
- Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?
- Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.
- А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.
- Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4]