бо зараз за брамою Добромильського монастиря розійшлися. Що їм історія, що їм пам’ять? Добро не має історії. Зло не має історії. Є лише історія Землі, на якій випадково оселились люди.
(обратно)
Львів, 2005–2006 роки. (обратно)
Добромиль, 1649 рік
Увечері Антось виліз із пивниці й розпалив огнище у дворі Слуги з Добромиля. Чекав, коли прийде господар і принесе вина. Той прийшов і приніс ще й кошик з харчами. Ніч була зимна, але вогонь зігрівав їх, стріляючи іскрами в темносинє небо, всіяне зірками. — Завтра сюди прийдуть майстри і відбудують мою хату. Я чув, що є доми, що стоять триста-чотириста літ, і нічого їм не стається. — Треба вам, пане Слуго, купити собі антипка. — Та я купив учора, в дітисьок, але він від мене втік, бо я сіллю торгував і знову торгувати буду. І додав: — Якщо Бог так захоче. І мій пан не пошле мене кудись далеко. Бувають часи неспокійні, бувають страшні, а от миру на сій землі не видати. А все ж я відбудую дім. — Таке життя, — похитав головою Антось й надпив з пляшки вина. — Але й добре ж! - Із самої Франції привезене. — Я хотів спитати вас, пане Слуго… І не одне питання, а два, бо вони мене те так, що тривожать, а просто цікавлять… — Питай! — Хто вбив пана Купця з Перемишля? — Двоє: молодий Юрко Мнішків і Самозванець. Старий наказав лже-царевичу встромити кіл в серце, а той був ліворуким і встромив у правий бік замість лівого. Однак, він був дхампіром, тобто сином опиря і відьми, як і я, тому й згубив Купця. Але спершу Юрко втяв голову шаблею. Я се взнав від Маринки, у тюрмі, коли скінчилось її недовге царювання. — А золоту бляху де ви знайшли? — Вона мені віддала, Маринка. То був її шлюбний презент від старого Мнішка. Я розповів їй, що бляха приносить нещастя тому, кому вона не належить. Вона жила ще з двома по тому, як вбили Грицька. Чую, що він ще вернеться, сей вовк у овечій шкурі…. — Так просто віддала? — Хотіла, щоб заграв я їй пісню смерті.Хотіла від мене трутки. Але я не дав їй нічого. Окрім поради: молити Бога про спасіння душі…Бо смерті й отрути довкола повно. І вона прокралась навіть у мене всередину. Я бачив, як вовки поїдали вмерлих із голоду й холоду, й подумав, що се не світ Божий. Але потім… — Що потім? — Побачив, як зірки відбиваються у воді, й збагнув, що се мені знак. Розумієш? — Нє, - відповів Антось і аж трохи відсунувся від Слуги з Добромиля.Львів, 2005–2006 роки. (обратно)