квіткопад, а Герман, замість того, щоб шмигнути у двері й не стати свідком або несправедливо обвинуваченим у такому безчинстві, вкляк на місці… До нього долинув медовий запах півоній. Квітник у його маєтку був тепер занедбаний, бо старий садівник завершив своє фізичне існування майже одночасно з тітонькою Гретою. Біла купа пелюсток росла, а по другий бік стояла така сама ваза, тільки з рожевими півоніями, однак ті навіть не здригнулись й продовжували стояти непорушно.

В очах блідої дівчини зблиснули сльози. То були злі сльози. Молодик нахилився ще нижче і занурив руки в біле шумовиння пелюсток. Це переповнило чашу терпіння дівчини, вона відсахнулась й побігла до виходу на терасу. Усі голови повернулися в її бік, але молодик ніяк не відреагував на вітер, що спричинив поділ її сукні.

— Чудасія та й годі, — пробурмотів він. — Як же гарно! Хіба ви не бачите, що виробляють ці бісові квіти?

Поки Герман міркував, чи це риторичне питання, а чи звернене просто до нього, хтось торкнувся його ліктя й на нього війнуло різким запахом парфумів.

— Ваша світлість…

— Я бачу, вас теж зачарувало видовище опалих пелюсток, пане…

— Герман, Ваша світлосте…

— Так-так. Чи не нагадують вам ці скинуті пелюстки… Не переймайся, любий Генріху, вони невдовзі самі б опали. То що, власне, вони вам нагадують, кажіть мерщій!

Герман промимрив, відчуваючи, що червоніє:

— Сніг?

Генріх демонстративно зітхнув і зміряв його ледь зневажливим поглядом:

— Ні, сніг пахне зовсім не так. Щось мені млосно від цього запаху. Тітонько, ці ваші нові парфуми вам геть не до лиця.

— Куди ж поділася наша люба Софі? — грайливо мовила пані графиня, вдаривши згорнутим віялом по руці Генріха.

— Може, їй стало млосно від мене? — припустив Генріх, і, крутнувшись на обцасах, що робили цього курдухіля трішечки вищим, рушив у потрібному напрямку.

— Бешкетник! — неголосно вигукнула йому вслід графиня Луїза і, повернувшись знову до Германа, мовила поважно, — бачу, доведеться вам дещо пояснити…

— Коли ваша ласка, — скромно відказав Герман. — Бо я нова людина в цьому товаристві і…

Далі він не знав, що сказати, й почервонів. Графиня взяла його під руку й відвела трохи вбік, поки лакей із совком прибирав пелюстки.

— Генріх — син мого покійного брата.

— А мадемуазель Софія, перепрошую, його сестра?

— О! — вигукнула графиня. — Ви не перший, хто зауважив деяку сімейну схожість. Але ви, дорогенький, помиляєтесь. Софі — наречена Германа. Дуже давній, шляхетний рід, правда, бідолашна сирітка у віно отримала лише честь свого роду. Ви помітили, які в неї постава, манери?.. І золота вдача. Золота! Діамантова! Вона чудово ладнає з Генріхом, Бідним Генріхом…

— Бідним? — здивувався Герман.

— Його так називають. Невже ви не читали поеми про Бідного Генріха?

Герман аж спітнів. На щастя, до графині підскочив якийсь панок з віночком сивого волосся на голові, чимось схожий на півника, й заволав:

— Мон амі! Лізетто! Мімі без вас не хоче співати. Тільки ви здатні її вмовити!

— Раднику Віллє, не кричіть так. Я подумала, що хтось втопився в нашому ставку. Перепрошую, пане Германе. Ми пізніше про все побалакаємо.

Герману, як не дивно, стало трохи веселіше. Він побалакав з графинею, потрапивши їй на очі, й програма на сьогодні була вичерпана. Фріда буде задоволена. Тітка, пішовши на небеса, бо куди ж іще може піти статечна вдова, залишила своєю намісницею на землі економку Фріду, і ніхто не мав сумніву, що дух Маргарети фон Вінтербаум вчасно дізнається про всі негідні вчинки нового господаря та старої челяді. Завісу вже зняли, декорації з картону й фанери були наполовину розібрані. Герман підійшов ближче, щоб пригадати такий хвилюючий запах сцени, але нічого подібного не відчув. Тхнуло, як у майстерні трунаря, звідки він забирав труну тітоньки. Три фурії, себто Парки, давно вже змили з себе грим і знову стали літніми світськими дамами, чиї обов’язки не надто відрізнялись від обов’язків античних богинь: тримати на ниточках людські життя і псувати їм долі.

Бідний Генріх. Не бідолашний. Герман не навчався в Альбертині, звідки йому це знати. Правда, її світлість теж не навчалась, але деякі дами багато читають.

Герман повернувся назад. З відчинених вікон нарешті потягнуло прохолодою. Легкий вітерець від ріки пригинав полум’я свічок. У музичному салоні дрижав кволий голосок невідомої йому Мімі. Бажання побачити співачку в Германа не виникло. Він узяв з таці, що її тримав старий лакей у перуці, келих з червоним вином, випив швидко, наче помирав від спраги, й вийшов на терасу. Сад був неосвітлений, внизу, в подовгуватому ставку, що сполучався з рікою, кумкали жаби. Та й на самій терасі панувала напівтемрява, тому Герман спершу не зауважив ні Софії, ні Генріха.

— Ти обіцяв мені! — почув він жіночий голос й завмер, щоб не видати себе, бо ж встиг почути першу фразу.

— Коли це я тобі обіцяв, серденько? А хоч би й обіцяв, то міг забути, ти ж бо знаєш, що у мене в голові повний безлад, що я не такий. Правда, не такий? Не псуй мені настрою. Я постраждав через ці квіти, у них теж тепер повний хаос. Що таке хаос? Сміття, багато сміття… А ти на мене сердишся…

— Я не через квіти. Через оту твою репліку.

— Мені хотілось побачити трьох німф, а не старих бабів. Я був страшенно розчарований. І вони ще так гидко хихотіли. Паскудні три відьми!

— Вони зовсім не хихотіли. То були три Парки, що прядуть нитки людських доль.

— Якого біса тоді всі кричали «Макбет»?

«Я таки мав рацію!» — втішився Герман.

— Не знаю. Я переконана, що це були Парки.

— Зараз піду і скажу всім, що це Парки!

— Генріху, постривай!

Але Генріх уже побіг. «Що в біса робить ця дівчина?» — злякався Герман, і з криком «мадемуазель Софі!» кинувся навперейми дівчині, аж та зойкнула з переляку.

— Тихо, тихо! — мовив Герман. — Не йдіть. Я певен, що він забуде все по дорозі й нічого не скаже. А ви…

— Певен? А-а, це ви…

Герман почув, як Софі полегшено зітхнула або, може, йому хотілося цього.

— Певен, бо ваш наречений сміливий лише, коли ви поруч. Ось бачите, він аплодує Мімі, чи хто там співав.

— Боже! — Софія відсахнулась від нього й притулилась до перил балюстради. — Вам краще піти звідси, бо ми тут самі. Розумієте, що я маю на увазі…

— Я випадково тут опинився, мадемуазель. Тут, далебі, приємніше, ніж в салоні. І повітря значно здоровіше.

Софія пирснула в кулачок:

— Здоровіше!

— Зрештою, в часи своєї офіцерської молодості я бував у місцях, де тхнуло пивом та тютюном, і то ще були не найгірші запахи. Однак там ніхто не переплутав би Шекспіра з античним міфом.

— Ви