- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (143) »
зі своєю помічницею.
II
— Помер Баррі Фербразер, — повідомила захекана Рут Прайс. Вона мало не бігом подолала стрімку садову стежку, щоб застати чоловіка, доки він не пішов на роботу. Не зупиняючись у передпокої, щоб зняти пальто, вона в шарфику й рукавичках увірвалася до кухні, де снідав Саймон з їхніми підлітками-синами. Чоловік завмер, не встигши донести до рота грінку, яку одразу ж відклав повільно-театральним жестом. Двійко хлопців у шкільній формі напівбайдуже обвели очима батьків. — Думають, що це аневризма, — усе ще задихано пояснила Рут, стягуючи рукавиці, розмотуючи шарф і розстібаючи пальто. Цій худорлявій чорнявій жінці з великими скорботними очима пасувала її синя форма медсестри. — Він зомлів у гольф-клубі… його привезли Сáма і Майлз Моллісони… а потім під’їхали Колін і Тесса Вол… Вона вибігла з кімнати, щоб розвісити свої речі, й повернулася саме вчасно, щоб відповісти на Саймонове голосне запитання. — А що таке ананевризма? — А-не-вриз-ма. Розрив артерії в мозку. Вона метнулася до чайника, ввімкнула його і, не припиняючи розмови, почала змітати зі столу хлібні крихти, що назбиралися довкола тостера. — Він мав потужний крововилив у мозок. Бідна, бідна його дружина… вона в такому відчаї… Зненацька вражена цим, Рут задивилася на хрустку білизну вкритої памороззю галявини, на монастир по той бік долини, кістяк якого чітко вирізнявся на тлі блідо-рожевого неба, і на панорамний краєвид, що був гордістю їхнього Дому-на-пагорбі. Пеґфорд, який вночі був собі просто нічим не примітним ґроном мерехтливих вогників у темній улоговині, поступово проявляв себе в промінні прохолодного сонця. Але Рут нічого цього не бачила: подумки вона була ще й досі в лікарні й дивилася, як Мері виходить з палати, де лежав Баррі, після того, як припинилися всі намарні спроби повернути його до життя. Рут Прайс найбільше й найщиріше шкодувала тих, кого вважала схожими на неї саму. — Ні, ні, ні, ні, — стогнала Мері, і це інстинктивне заперечення луною відбилося в самому нутрі Рут, бо вона раптом уявила на мить себе в ідентичній ситуації… Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише додавали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стикалася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим. — І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як? Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі. Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дурнуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і завжди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю. — Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею. — Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок? Але Рут його не чула. — Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись розчісуєш волосся? Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тицьнула її в руку молодшому синові. — Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся. — Здається, кілька днів йому дуже боліла голова. — Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги? — Ну, так, думав, що нічого страшного. Саймон ковтнув. — Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе. «Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув. «Самовдоволене мудило», — голосно крикнув Ендрю батькові подумки. Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав: — О, до речі. А цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций? Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею. — Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе платити сам. Ніяких кишенькових грошей! — Ендрю! — заволала Рут. — Ти ж не почав?.. — О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Саймон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні. — Ендрю! — Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон. — Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами… — Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфікацію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи. — Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут. — Що? Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку. — Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм, блін, сараї! На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася. — У віці цього прищавого засранця я вже приносив додому зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно? Ясно? Він уп’явся очима в Рут. — Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона. Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті. Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності. — Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну. — Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя. Вхідні двері зарипіли і грюкнули. Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила: — Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (143) »