— на початку V ст. до н. е. утворилася Скіфська держава, яка досягла свого найвищого розквіту за часів царя Атея в IV ст. до н. е. Держава стала централізованою, розпочалося карбування власної монети, були розширені кордони країни. Однак у III ст. до н. е. Велика Скіфія занепала, хоча й ненадовго. Її відродження, щоправда, у значно вужчих кордонах, розпочалося через кілька десятиліть. У степовому Криму утворюється нова держава — Мала Скіфія з центром у місті Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Відтоді історія пізніх скіфів упродовж 600 років спливала в межах територіальних утворень Нижнього Придніпров’я, степового Криму та Нижнього Придунав’я. У цьому ареалі розселення скіфи переходили до повної осілості, ставали землеробами.

Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла в II ст. до н. е. за часів царя Скілура. Вона перебувала на піднесенні, що наприкінці II–III ст. змінилося занепадом.

Отже, Мала Скіфія проіснувала до III ст. н. е„доки не була оста; точно знищена готами.

Скіфологи називають дві основні причини занепаду держави:

а) її міць підточували безперервні війни з іноземними державами, передусім із найближчими сусідами — сарматами;

б) відсутність сильної централізованої влади призвела не лише до територіальної роздробленості, а й до розпаду держави на окремі частини.

Державний устрій. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем. В історії відомі імена таких скіфських царів, як Скілур, Палак, Фарзай та Інісмей. У них зосереджувалася судова влада, інколи вони виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Проте влада царя не була абсолютною. Вона обмежувалася радою скіфських племен і народними зборами всіх воїнів, про існування яких повідомляє Геродот.

Апарат державного управління складався переважно з найближчих родичів царя та представників аристократії. На рівні місцевого управління ще панували пережитки родоплемінної організації. Старійшини та вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.

Суспільний лад. «Батько історії» Геродот, мандруючи Чорноморським узбережжям у V ст. до н. е., залишив спогади про особливості суспільного устрою скіфів. З них випливає, що основні матеріальні ресурси зосереджувались у руках скіфської знаті, до якої належали: царська родина, дружинники та багаті купці. За розмірами багатства вони не мали собі рівних з-поміж усіх народів Східної Європи. У спогадах Гіппократа (молодшого сучасника Геродота) фігурують «скіфські багачі, які називають себе благородними, вважаються наймогутнішими людьми в скіфів»^[9].

Особливе місце в суспільній ієрархії займала відокремлена соціальна верства — жерці. Вони перебували в привілейованому становищі порівняно з іншими соціальними групами. Разом із царем жерці, імовірно, здійснювали судочинство.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Саме на них покладались обов’язки військової служби, виконання і сплати різноманітних повинностей. У Малій Скіфії вільні ремісники й торговці становили основну частку міського населення.

Серед скіфів існувала особлива категорія молодих жінок-воїнів, переважно зі знатних сімей, які користувалися до шлюбу великою повагою й авторитетом^[10]. Вони чудово володіли різноманітними видами зброї, відзначалися агресивністю й войовничістю.

На нижній сходинці суспільної піраміди перебували раби. Вони не відігравали вирішальної ролі в системі виробництва матеріальних благ, проте їхня частка в усьому складі населення була значною. Кількість рабів зростала насамперед за рахунок військовополонених.

Археологічні знахідки дають підстави стверджувати про розвиток, у скіфів приватної власності, передусім на худобу та інше рухоме майно. Трофеї, здобуті під час військового походу, також ставали власністю воїна. Геродот повідомляв, що для отримання своєї частки від військових трофеїв скіф повинен був принести голову вбитого ворога.

Джерела та основні риси права. Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували правові норми, установлені царською владою.

Угоди з царем роксоланів Тасієм і царицею Боспору Гіпепірією свідчать про існування в скіфів ще одного джерела права — міжнародних договорів.

Серед злочинів найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто замах на його життя або вбивство правителя, непокора царському розпорядженню тощо. Такі протиправні діяння каралися смертю. Упродовж тривалого часу в скіфів зберігалася кровна помста.

Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхності батька). Дозволялося багатоженство. Привілейоване становище серед жінок мала старша дружина, вдова переходила в спадок до брата. Батьківський будинок разом із господарством успадковував молодший син.

(обратно)

§ 2. Право античних міст-держав Північного Причорномор’я

Хронологія подій. У VII ст. до н. е. на невеликому острові Березань переселенці з Греції заснували місто Борисфеніда, що стало першим еллінським поселенням у Північному Причорномор’ї. Потім виникли Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Феодосія та інші міста, розташовані на відстані 12–15 км одне від одного, у яких панівною формою соціального, економічного та політичною устрою суспільства була полісна модель, властива організації життя в Греції. Вона полягала в існуванні єдиного комплексу, до якого входило місто як центр культури, політики, ремесла, торгівлі, з одного боку, та прилегла сільська округа (хора) як осередок землеробства — з іншого.

За твердженням Арістотеля, поліс виник задля потреб життя, але існував для блага людей і становив на той час найвищу форму всіх можливих об’єднань. Платон писав, що лише в полісі можна було задовольнити матеріальні та духовні потреби людини» Найвищими цінностями вважалося заняття землеробством, дотримання батьківських традицій і шанування тих божеств, найчастіше олімпійських, які були покровителями поліса.

Об’єднавчі тенденції між грецькими містами-полісами привели до створення Боспорського царства. Воно було засноване в V ст. до н. е. внаслідок союзу кількох грецьких держав — Пантикапея, Фанагорії, Гермонасса та ін. Найвищого політичного й культурного розвитку Боспорське царство досягло в IV–III ст. до н. е., а з II ст. н. е., зруйноване готами, розгромлене гунами, воно входило до складу Візантійської імперії як її безпосереднє володіння.

У своєму розвитку міста-держави Північного Причорномор’я пройшли три